У ПОШУКАХ ЗІРОК ПІШКИ

ПІШКИ ДО ЗІРОК

– Кириченко, сніданок. – Медсестра вкотила в палату візок. Катерина примружила очі і неохоче повернула голову в бік дверей.
– Не буду. Дякую. – Відповіла вона.

– Ну, ну, ну, панянко, вам потрібні сили. – Слідом за медсестрою до палати увійшов лікар.
Катерина мовчала. Медсестра поспіхом поставила на тумбочку тарілку з кашею та склянку чаю. Пошепки додала:
– Їж, давай, Олег Сергійович правий. – І так само швидко покинула палату.
– Як настрій? Весняний? – Олег Сергійович усміхнувся.
– Не те слово. – Відповіла Катерина сумно і відвернулась до вікна.

– Це добре. – Не звертаючи уваги на тон пацієнтки, продовжив лікар. – Операцію призначено на завтра. – Уже серйозно повідомив він.
– Шанси збільшаться? – Запитала Катерина, повернувшись.
– Безсумнівно. Хоча про повне відновлення поки не йдеться. – Зізнався Олег Сергійович.
– Я зможу ходити? – Катерина напружилась.
– Не хочу давати зайвих надій… – Після деякої паузи відповів Олег Сергійович. – Але, необхідно використати всі шанси.
– Зрозуміло… – Катерина знову відвернулась. Як вийшов Олег Сергійович, вона не чула. Як і не чула, що за вікном вже по-справжньому весняно щебечуть пташки.

Аварія була жахливою. За кермом була Катеринина подруга Оксана. Спробувавши ухилитись від зустрічного авто, Оксана різко повернула кермо, автомобіль занесло на слизькій дорозі, зіткнення уникнути не вдалося. Основний удар припав на пасажирську сторону. Катерина прийшла до тями вже в лікарні. Як вона пізніше дізналася, Оксана постраждала менше – перелом руки, струс. У Катерини було зламано кілька ребер, відкритий перелом ноги, а головне – постраждав хребет. Прогнози були не втішні, шанси на те, що Катерина зможе знову ходити, були мізерними. Можливо, хтось інший був би радий навіть тому, що залишився живим, але Катерина була шокованою. Танці були її життям: захопленням, заробітком, натхненням. Рух для неї був так важливий, як для інших повітря. І що тепер?

Наступним ударом стала реакція Андрія. Вони зустрічалися вже два роки, і нещодавно Андрій зробив Катерині пропозицію. Два тижні тому, коли Андрій сидів тут, у палаті, поруч з Катериною, вона без слів зрозуміла, що весілля не буде. Коли Катерина розповіла про прогнози лікарів, Андрій довго сидів, замислено дивлячись у підлогу, потім сказав якось невпевнено:
– Тобі все одно потрібно думати про хороше. Все налагодиться.

Наступні три дні він не приходив. Потім прийшло коротке повідомлення від нього: «Вибач. Я так не зможу». Всередині обірвалася остання тонка ниточка надії. Катерина вже не плакала, вона дивилася скляними порожніми очима на білу стелю, уявляючи, що цей стеля ось-ось обрушиться і все закінчиться.

Мама, погладжуючи Катерину по руці, намагалася втішити, усміхатися, повторювала, що ще не все втрачено, що потрібно боротися, що вони разом боротимуться. Але Катерина бачила, що мамині очі червоні від сліз, які вона проливала, виходячи з палати. Олег Сергійович, лікуючий лікар, теж все час повторював, що потрібно боротися.
– Навіщо? – Запитала одного разу Катерина.
– Щоб бути щасливою. – Простою мовив Олег Сергійович.

– Я ніколи вже не буду щасливою. – Відповіла Катерина. Олег Сергійович дуже уважно подивився на неї:
– Обов’язково будеш. Але це залежить від тебе більше, ніж від інших. У мене не такий великий досвід, але знаєш, я зустрічав людей, які долали, здавалося б, неможливе, залишали в лікарняних палатах навіть невиліковні хвороби, бо хотіли жити, хотіли радіти життю, хотіли бути щасливими.
Катерина не відповіла. Вона не хотіла жити. Не хотіла жити так. І яке ж тут може бути щастя? – запитала би вона лікаря, але вирішила не продовжувати цю розмову. Адже у лікарів, мабуть, заведено підбадьорювати пацієнтів.

– Не спиш? – Олег Сергійович тихенько відчинив двері, впускаючи у темряву палати смужку світла.
– Не сплю. – Відповіла Катерина, навіть не помітивши, що лікар звернувся до неї на «ти».
– Хвилюєшся? – Запитав він, сідаючи на стілець біля вікна.
– Ні. – Катерина знизала плечима.
– Можеш уявити, що аварії не було. І ось минуло десять років. Яким було б твоє життя? – Запитав Олег Сергійович, дивлячись не на Катерину, а у вікно.
– Не знаю. Мабуть, ще виступала б. А може, вже не виступала, а дочку на танці водила. – Катерина навіть трохи усміхнулась, але потім згадала, що весілля її не відбулася. – Знаєте, а він мене покинув. Як тільки дізнався, кинув.
– Хто? – Олег Сергійович уже зрозумів відповідь. – Думаєш, він любив тебе?
– Не знаю. – Катерина знову знизала плечима. – Може, це тільки в романтичних фільмах, люблять так, що готові за тобою і в вогонь і в воду, а в житті, тільки обіцяють зірку з неба дістати, а на практиці… – Катерина замовкла. Олег Сергійович адже теж був чоловіком. Причому досить молодим і привабливим, як щойно зрозуміла Катерина. Напевно, у нього є дружина чи дівчина, і він зовсім по-іншому до неї ставиться. Напевно, він би не злякався в такій ситуації. Він же навіть її, зовсім незнайому людину, підтримує.
– Гаразд, Кириченко, спи. Будуть і для тебе зірки з неба. – Олег Сергійович вийшов. Катерина поглянула у вікно. Кусочок неба, усипаний зірками, був, і правда, видний. «Ось би зараз зірка впала» – подумала Катерина, але зірки не падали, принаймні, жодна не впала, поки Катерина не заснула.
– Ну як ти? – Олег Сергійович стояв напроти Катерининого ліжка. – Дмитро Степанович сказав, що операція пройшла добре.
– Мабуть. Тільки ноги я все одно не відчуваю. – Катерина зітхнула.
– Дивись, що я тобі приніс. – Олег Сергійович протягнув Катерині невеличку коробочку. Катерина відкрила і усміхнулась. Коробочка була повна блискучих дрібних зірочок-конфетті. – Будеш старанно займатися, сама до справжніх зірок пішки дійдеш. – Пообіцяв лікар.

Реабілітація була довгою, втомлюючою і, як здавалося Катерині, не приносила результатів. Олег, тепер Катерина називала його теж просто по імені, часто заходив до неї. Вони розмовляли як старі приятелі, розмовляли на найрізноманітніші теми. Олег вмів відволікти Катерину від сумних думок, і вона навіть починала вірити його словам, що зусилля не пройдуть дарма.

– Як сьогодні? – Олег зайшов до палати після щоденних вправ Катерини, під час яких медсестра намагалася оживити дерев’яні ноги.
– Нічого. – Катерина розвела руками.
– Бузок зацвів. – Олег протягнув Катерині, сховану за спиною, пухнасту гілочку. Катерина вдихнула свіжий, лоскітливий ніздрі аромат. А потім із дитячим азартом стала шукати п’ятипелюсткову квітку.
– І тут нічого. – Катерина надула губи і підняла очі.
– А тут? – Олег протягнув Катерині ще одну невеличку коробочку. Вона посміхнулася, передчуваючи чергову порцію зірочок. Але відкривши коробку, на мить завмерла. На невеличкому кільці в променях сонця іскрилася зовсім інша зірка – маленький камінець.

– Ти вийдеш за мене? – Запитав Олег, коли Катерина перевела погляд з кільця на нього. Катерина мовчала. Олег хвилюючись видихнув і сів на ліжко.
– Ти сів мені на ногу… – Тихо сказала Катерина. – Ти сів мені на ногу! – Вже голосно закричала вона і засміялася. – На ногу сів! Я відчуваю! Я відчуваю ногу!
Олег вскочив і також засміявся. І тут Катерина заплакала. Вона посміхалася, але по щоках її текли сльози.

– Ти що? Болить? – Хвилювався Олег. Катерина похитала головою:
– Пам’ятаєш, я сказала, що ніколи вже не буду щасливою. Я дійсно так думала. А сьогодні стільки щастя одразу. Ну, якщо вже ти не злякався кликати заміж каліку, то плакса, сподіваюся, тебе не злякає? – Катерина знову розсміялася.
– Мене нічим не налякати. – Відповів Олег і з ніжністю подивився на наречену.
***
– Мамо, ти бачила? У мене вийшло! – Анна підбігла до лавки, на якій сиділа Катерина.
– Звичайно, бачила. І для тата все зняла. Ти у нас молодець. – Катерина обняла доньку.

– Ольга Ігорівна сказала, що я буду танцювати в центрі. – Похвалилася Анна. – Це означає, що я танцюю краще за всіх?
– Так. – Шепнула Катерина і так само пошепки відкрила дочці секрет. – Тільки тссс, зазнаєшся, і нічого не вийде. – Анна зрозуміло кивнула. – А тепер збирайся, поїдемо тата з роботи зустрічати.

Минуло десять років. Танцювати на великій сцені Катерина більше не змогла, але на власному весіллі танцювала цілком добре. Як відзначив Олег, точно краще за нього. Шлях до зірок був для Катерини довгим, але разом з Олегом вони впоралися. І щоб ніколи не забувати про це, і про те, що потрібно вірити в краще, мріяти, що б не сталося, Катерина запропонувала розписати стелю у спальні у вигляді зоряного неба. Олег підтримав. Відкриваючи вранці очі, Катерина точно знала, що до зірок можна дотягнутися рукою, варто тільки захотіти. До будь-яких і завжди.