— Гей ти, паразит, швидко йди сюди!

— Василю! Ах ти шкідник, чортяка! Швидко йди сюди!!!

Баба Ганя звично підмітала підлогу від розбитої чашки і продовжувала сварити Василя, заздалегідь знаючи, що той не з’явиться до ранку. Колись, коли Василь був молодим та необережним, він кидався на бабусині крики. Але, отримавши кілька разів по заду ганчіркою та віником, став розумнішим. Тепер він безпомилково визначав ступінь небезпеки за інтонацією та силою голосу. Коли варто з’явитися ввечері, а коли краще почекати день-два.

Цього разу, ганяючи за мишою, він випадково кинув зі столу забуту чашку. Минулого разу перекинув пакет з крупами, а до того були ще безліч дрібних негараздів. І все через шкідливих мишей. Але баба Ганя чомусь продовжувала сварити Василя, хоча насправді він був ні в чому не винен. Він просто робив свою роботу, приносячи бабусі на подушку здобич – мертвих мишей, кротів та щурів.

З ранку, прокинувшись і побачивши чергову “доповідь”, баба Ганя хрестилася, починаючи стару пісню:

— Василю! Шкідник! Навіщо ти знову це мені у ліжко тягнеш? Вижену, чортяка!

Побачивши розбиту чашку, вона взялася за серце. Проте, варто відзначити, що перед знайомими вона хвалила свого кота, мовляв, і мисливець на мишей відмінний, і чистенький, і лагідний. Василь намагався не підвести, старанно охороняючи бабусин невеликий врожай. Інакше миші у підвалі повністю знищили б усю картоплю та моркву. І крупи не знехтували б.

Розбитий посуд та інші негаразди Василь філософськи списував на супутні втрати.

Того вечора баба Ганя наливала тебе для кота молоко, кликала його тривалий час, але Василь десь зник:

— Кицю-кицю, Васю, пропажа. Куди подівся? Молоко закисне. Ну, і хай буде по-твоєму…

Бабуся вирішила посмажити собі картоплі на вечерю. Відчинила кришку погреба і, крекчучи, почала спускатися вниз по сходах. Гнучись, натрапила на відсік із картоплею. Коли очі звикли до півтемряви, баба Ганя побачила Василя.

Він важко дихав. Права передня лапа розпухла і стала удвічі більшою за ліву. Поруч на картоплі лежала велика мертва гадюка.

«Господи! — ахнула баба Ганя, відразу уявивши, як у її руку впиваються отруйні зуби. Від цього одразу підскочив тиск, і серце забилося обривисто. — Василько, рятівниче ти мій. Чи ти ж це помирати надумав? Скоро, потерпи. Ах ти, шкідник, як же я без тебе?».

Підхопивши кота, баба Ганя вибралася з погреба, схопила сумку з гаманцем і прямо в капцях побігла до сусіда.

— Павле! Павле! Виручай! Швидко відвези мене до районного центру.

— Що сталося, бабо Ганю? Чого така спішка пізно ввечері?

— До ветеринара треба. Василя гадюка вкусила. Допоможи, Христа ради. Я тобі все поверну: і за бензин, і за турботу.

— Зараз, бабо Ганю. Скажу жінці й поїдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Ганя вибралася з машини. Без перестанку охала й приказувала, тримаючи кота, що важко дихав, і швидко пішла в приймальню.

— Доцю, — звернулася вона до чергової. — Допоможи, прошу. Врятуйте Василька, бо нема в мене, крім нього, нікого.

Побіжного погляду на нещасного кота було достатньо, щоб одразу поставити діагноз.

— Змія? Коли був укус?

— Сьогодні. Точно не скажу. Знайшла в погребі і одразу до вас.

— Негайно під крапельницю.

Василя забрали.

Приблизно через двадцять хвилин лікар повернулася в приймальню і звернулася до баби Гані:

— Оформимо документи? Як вас звати?

— Ганна Сергіївна. Соколова.

— Як звати кота? Скільки йому років?

— Василь, йому шість, напевно. Врятуйте, будь ласка. З Василем і розмовляю, і фільми дивлюся, і зимою з ним тепліше. Де ще такого мисливця знайду? От і від змії врятував.

Баба Ганя заплакала.

— Заспокойтеся. Ми зробимо все можливе. Його доведеться залишити у нас на ніч у стаціонарі. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло, що і як.

— Доцю, скажіть, а це дорого?

— Не переймайтеся. Заплатите тільки за ліки. Я впевнена, все буде добре. Кіт у вас — богатир! Викарабкається.

— А вас як звати?

— Віра Анатоліївна.

— Дай Вам Боже здоров’я, Віронько.

У машині баба Ганя запитала у Павла:

— Павле, зможеш мене завтра зранку сюди підвезти?

— Бабо Ганю, завтра на роботу в сім виїду…

— Я з тобою.

— Та лікарня ж з дев’ятої.

— Нічого, почекаю.

— Ну, добре. Завтра під’їду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією піднялася:

— Як мій шкідник?

— Зараз перевіримо.

Через пів години баба Ганя, пригортаючи кота до грудей, йшла до автобусної зупинки, гладячи Василя по голові й примовляючи:

— От, Васю, Віронька сказала, що через три дні будеш як новий. Куплю тобі сметанки. Та не магазинної, а домашньої, і ковбаси. Заслужив. Ти тільки живи подовше, шкіднику ти такий!