Тиждень після прощання з татом: ранковий хаос у лабіринті коридорів.

Тиждень після того, як попрощалася з татом, вранці, в незрозумілому напівсні, гарячково заблукала в лабіринті коридорів. Кудись бігла, нічого не пам’ятала, знала тільки, що їй потрібен телефон. Дуже потрібен.

Був літній день, а подруги Марина та Катерина приїхали до моря на довгоочікуваний відпочинок. Кімната була маленька, але дуже близько до моря. Весь день вони засмагали, їх шкіра вже була темного відтінку, і бажання розслабитися на піску тільки зростало. Опівдні сонце палило нестерпно, все навколо тануло, навіть повітря. Було так спекотно, як у сауні. Дихати було важко.

– Я вже не витримаю, – говорить Марина, піднімаючись з рушника. – Пішли куди-небудь. Тут так спекотно, що скоро ми перетворимося на сухарики.

– Погоджуюсь, – відповідає Катерина і пропонує: – Підемо до кафе. Там прохолодно, і водночас пообідаємо.

Подруги вирушили до місцевого кафе, де можна було посидіти в тіні та поїсти смачну страву. Подібних до них вишикувалася велика черга – стояли і чекали.

Марина прикрила голову книжкою, ховаючись від пекучого сонця, адже капелюха залишила вдома, тому жмурилась від яскравих променів.

– Все гаразд? – запитала Катерина. – Я збігаю за морозивом. Трохи охолоне.

– Піти з тобою? – запропонувала Марина.

– О ні! – категорично відмовила. – Подивися, скільки людей. Займуть нам місце, залишайся тут!

Подруга відійшла, Марина занудьгувала. Стояла біля нагрітого бетонного будинку під пекучим сонцем. Черга не рухалась, тому вона примружила очі.

Почула дзвін у вухах, і все в її голові стало нечітким. Вона опинилася далеко в морі. Берега не було видно. Плавала на воді, тільки вода з якоїсь причини не була солоною. Зробила кілька ковтків і одразу відчула себе краще. На небі була величезна красива веселка, а вода виблискувала, як різнокольорові скельця в калейдоскопі. Навколо було дуже красиво. Легкість, неначе перо, яке пливе на хвилях, і відчуття щастя… Люди ходили по веселці. Серед них побачила батька, який пішов з життя рік тому. Він обернувся до неї та усміхнено махав рукою.

Раптом вона почула голоси зверху.

– Сюди сюди! – кричали в унісон. – Подай руку! Підніми це.

Декілька рук підхопили та підняли Марину в човен. Вона відпочивала, не хотіла бути в човні, а голоси ставали чіткішими, переважно жіночі.

– Хто має аміак? – не заспокоюються. – Дайте більше води!

Марина прийшла до тями, відкрила очі.

– Уф, подруго моя, – Катерина видихнула. – Ти мене налякала! Так боялася!

Марина була здивована і розчарована, коли побачила, що сидить на веранді кафе, а не на морі.

– Це був сонячний удар, люба! – сказала подруга, дякуючи іншим за допомогу. – Ах, казала ж: «Візьми капелюха, візьми капелюха!», а ти мені: «Так, добре!» І ось тобі!

Люди розійшлися.

– Катерино, – задумливо промовила Марина. – Я бачила там тата. Його вже немає майже рік, а він залишився молодим.

Дівчата зрештою зайшли до кафе і сіли за столик. Марина все ще згадувала про несподівану зустріч з батьком.

Тиждень після того, як попрощалася з татом, вранці, в незрозумілому напівсні, гарячково заблукала в лабіринті коридорів. Кудись бігла, нічого не пам’ятала, знала тільки, що їй потрібен телефон. Дуже потрібен.

Вона забігла до незнайомої кімнати. Побачила старезний телефон, що висів на стіні, старий, подряпаний. Зраділа. Взяла слухавку і закричала:

– Привіт! Здрастуй!

– Вже добре! Марино, що сталося? – голос батька відлунився. – Заспокойся і розповідай. Я допоможу, як тільки зможу.

Батько за життя не був дуже говіркий, а коли хотів щось запитати, завжди починав розмову коротким «Добре». Дівчина була задоволена, почувши чітко голос батька з усіма знайомими інтонаціями. Вона поспіхом розказала про все: про себе, про матір, про двоюрідну сестру, його племінницю, яка через три дні після його смерті захистила магістерську роботу. Він чекав на цей день, але не дожив.

– Тату, уявляєш – сміялася вона. – Як і обіцяла, захистила на відмінно!

Потім вона зупинилась, ніби прокинулась.

– Привіт, тату! – кричала в телефон. – Тату, тебе ж немає! Як це можливо, що ти зі мною розмовляєш?

– Іноді, – сказав батько. – Якщо дуже чогось хочеш, це стається, дочко, це стається.

Навіть за життя батько не вірив у всякі містичні речі, був матеріалістом, що дивно, зараз запевняв її інакше. Вона прокинулася і згадала ситуацію, коли сиділа з Катериною в кафе. Дивилася тоді туди, де над водою була веселка.

А зараз… Вона досі не може позбутися відчуття, що батько десь поруч з нею і підтримує її кожного дня.