Давня історія, передана через покоління

Ця історія сталася дуже давно. Головна героїня, яка розповіла мені її, тепер уже бабуся і виховує двох чарівних онучок. Вона доросла й серйозна жінка, але запевняє, що кожне слово тут — чиста правда…

Дівчинка бігла темним парком, попереду вже виблискувало озеро, а над ним сяяв повний місяць. Вона заплющила очі й без вагань стрибнула у воду з крутого берега. Вода була тепла, лагідна, немов колиска. Міцні руки підхопили її, витягли на суходіл і потрясли: «Що це ти, дитинко, задумала?! Чи з розуму звісилася? Де твої батьки?»

Марічка, відпльовуючись від води, намагалася розплющити очі, але мокрі коси заважали. «Будь ласка, не трясіть мене так», — голос дівчинки тремтів від страху. Хтось посадив її на траву, накинув щось тепле на плечі й обережно відгорнув волосся з обличчя. Марічка розплющила очі й побачила невисокого дідуся з довгою бородою, де вплуталися водяні лілії та рогозові стебла. «Ви хто?»
«Місцевий Водяник. Чого вилупилася? Не віриш? От дожилися — навіть малі діти в дива не вірять. Що трапилося, що на таку дурню наважилася?»
Дівчинка знову гірко заплакала: «Мене мама не любить. Раніше любила, а коли тато пішов, перестала. Тільки кричить і лається. А сьогодні вдарила…»

Водяник погладив її по голові й важко зітхнув: «Мене теж ніхто не любить. Хлопчик з сусіднього під’їзду цілий день кепкує та за коси тягає. А наша прибиральниця тітка Галина лопатою погрожує…»
Водяник сумно посміхнувся: «Ох, лишенько ти моє. Допоможу, як умію. Тримай мушлю — таких тут не знайдеш, із самого Чорного моря. Як почнуть тебе ображати, приклади її до вуха». Мушля була тепла і мерехтіла зсередини.

«Тільки умова: віддаси її потім тому, кому вона більше знадобиться. А тепер біжи додому, дівчинко». Водяник допоміг Марічці підвестись і раптом зник, наче його й не було.
Коли дівчинка прибігла додому, мама знову почала кричати й уже збиралася замахнутися, коли Марічка швидко приклала мушлю до вуха. Вона почула мамин голос: «Що ж я роблю? Це ж моя дитина, рідна кров… Дурна я, дурна, через того негідника…»
Дівчинка обійняла маму: «Мамочка, я тебе теж люблю. Тато повернеться, ось побачиш. Тільки не пий більше й не кричи на мене». Так вони й стояли в обіймах, обидві плачучи.

Наступного дня Марічка пішла гуляти в гарному настрої. Біз під’їзду прибиральниця тітка Галина знову погрожувала лопатою. Дівчинка посміхнулася й приклала мушлю: «Що я на дітей гавкаю? Усе кіт мой Барсик винен. Де він бродить? Хоч би живий був…»
Марічка засміялася: «Тітко Галино, Барсик повернеться. Я його вчора у сусідньому дворі бачила — із кошеням грається. Не хвилюйтесь».

Дівчинка побігла на дитячий майданчик, а стара жінка перехрестила її вслід. Раптом з’явився хлопчина: «Ну що, Плакса-Вакса? Покататися захотіла?»
Знову знадобилася мушля: «Вона гарна. Як же їй сказати? Ось зараз як дам, щоб знала!»
Марічка підійшла ближче: «Мене Марічка звати. А тебе? Допоможи гойдалки розкачати. Люблю високо, а сама не виходить…»

Марічка збиралася до школи, у перший клас. Ранок був метушливий і веселий. Мама прасувала стрічки, пекла млинці й заварювала чай одночасно. Біля під’їзду дівчинку чекав Андрійко. Він узяв її портфель і гордо закрокував поруч. У школі, на перерві, Марічка помітила хлопчика. Він сидів сам у дальньому кутку спортмайданчика й тихо плакав.

«Мене Марічка звати. У тебе щось трапилося?» Хлопчик хотів утекти, але, подивившись у її очі, прошепотів: «У мене немає мами, а тато поїхав на заробітки. Бабуся з дідусем постійно сваряться. Ніхто мене не любить…»
Дівчинка посміхнулася й дістала мушлю…
Інколи варто почути людину зсередини — і дати їй трохи віри, надії та любові.