Ти не сама, донько

Ви не самі, доню…

— Петрівна, вам принести дитину на годування?
— Ні, я вже говорила. Відмову писатиму. Медсестра похитала головою і вийшла. Оксана повернулася до стіни і заплакала. Матері, що годували у палаті, переглянулися і продовжили годувати своїх малят.

Оксана потрапила вночі з переймами, народила швидко. Хлопчик, 3 кг 500 грамів. Здоровий, гарний. Побачивши його, новоспечена мати заплакала, але не від щастя.
— Ну, все добре, чого плачеш. Гарний у тебе хлопець, міцний такий. Дочку хотіла, напевне? Нічого, прийдеш потім і за дочкою.
— Я залишу його. Не забиратиму…

— Ну ось тобі. Чому так? Ти, дівчино, не дурій, час ще подумати є, це ж твоя дитина, хіба не шкода?
Марія, сусідка Оксани по палаті, сиділа на лавці з чоловіком у коридорі для відвідувачів. Розповідала, як кумедно їхня донька носиком ворушить, вони весело сміялися. Увійшла жінка з пакетом, попросила покликати Оксану.
Марія сходила в палату і привела Оксану.
— Доню, як ти? Як синок? До речі, ім’я вигадала вже?
— Немає в нього імені.. Нехай нові батьки називають, як їм захочеться. Залишу його, мамо.. Ми нікому не потрібні, одні у всьому світі…

Оксана закрила обличчя руками і затремтіла від ридань. Марії було ніяково бути свідком такої сцени, вона швидко попрощалася з чоловіком і пішла.
— Ти не сама, доню, я у тебе є. А Володя — негідник, що тут сказати. Це його коханка наговорила, що дитина не від нього, ти, мовляв, нагуляла, от він і збісився. Нічого, одумається і прийде. Ось тобі гостинчик принесла, їж, щоб молоко ситне було. А сина Ванечкою назви.

Оксана зайшла в палату і поклала пакет у тумбочку. У коридорі лунав дитячий плач, болісно, пронизливо. Оксана вийшла в коридор.
— Це не мій так плаче?
— Твій…
— Давайте погодую його…

Медсестра швиденько принесла малюка. Він кричав, личко було червоне від напруги.
— Ну, не кричи так. Зараз мама тебе погодує.
Оксана незграбно намагалася пристроїти кричущу дитину до грудей. Марія підійшла і допомогла їй. Дитина замовкла, процес почався. Обличчя Оксани розцвіло усмішкою, який же він кумедний, цей малюк, пихтить, старається.
Тепер на кожне годування Ванечку приносили мамі. Оксані подобалося розглядати його носик-гудзичок, насуплені бровенята.

— Оксано, це мама твоїй приходила? Приємна жінка така.
— Та ні, це свекруха. Мама померла, коли я ще маленька була, батько запив, мене тітка виховувала. Потім я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в дім. Добре жили, поки коханки не завів.
Пішов до неї, а мене знати не хоче. Я сама була не своя від такої новини, а тут перейми почалися..
— Куди ж ти підеш з дитиною тепер?
— Свекруха пропонує з нею жити, вона одна, чоловіка немає, син один — і той втік… Вона добра, завжди до мене добре ставилася.
— От і йди до неї, з онуком буде бавитися, буде тобі допомога. А чоловік одумається і повернеться…

Оксана так і вчинила. Анна Кузьмівна допомагала у всьому, в онуку душі не чула.
Коли Вані виповнився місяць, з’явився батько. Оксани вдома не було, пішла до магазину.
— Мамо, я з Катрусею їду на північ, роботу там запропонували. От зайшов сказати і попрощатися. І це… Грошей спитати, скільки не шкода…

— Шкода. Ти дружину кинув вагітною, мерзотник, вона ледь не залишила дитину в пологовому будинку від горя. Ех, ти… Нема батька, а то всипав би за такі витівки. Грошей не дам. У мене онук росте, йому потрібніші, а ти заробиш.
Тут закричав Ванечка, Анна Кузьмівна кинулася до ліжечка.
— Що ж, навіть на сина не подивишся? Копія ти.
— Та який він мені син… Нагуляла його Оксана, навіщо мені чужа дитина.
— Ну і дурень ти, Володю. Іди, живи далі без мізків.
Анна Кузьмівна вийшла на пенсію, а замість неї взяли Оксану на роботу. Ваня пішов у дитсадок, жили дружно і весело втрьох.

— Анно, що ж твоя невістка не думає виїжджати? Де це бачено, щоб свекруха з невісткою жили, а сина вигнала.
— Мені Оксана дорожча за сина — дурного, і онук найулюбленіший. Для них і живу, Віро. А ти свій язик прикрути…
Сусідка Віра похитала головою і пішла далі до своїх справ. Вона щиро не розуміла поведінку Анни, адже у неї все — по-іншому, у неї б синок був на першому місці завжди. Алкоголік, звісно, але мабуть, така доля.
Помітила Анна Кузьмівна, що Оксана почала прихорошуватися, та вечорами кудись бігати.

— Оксано, ну як його звати?
— Кого, мамо?
— Ну, того, до кого бігаєш.. Розкажи, доню, мені ж цікаво.
— Ой, та ми просто гуляємо… Військовий він, приїхав у гості до родичів, випадково познайомилися.
— А що ж, про Ванечку знає?

— Звісно, знає…
— Ну, приводи знайомитися, нема чого його ховати від мене. Як хороший чоловік, то так тому і бути…
Олексій, так звали знайомого Оксани, приніс кошик з ягодами і пиріг, який спекла його тітка. Вані подарував іграшкову машину і футбольний м’яч.
Вечір пройшов весело, Олексій розповідав смішні історії з життя, Оксана заливалася сміхом, а Анна Кузьмівна сміялася до сліз.

Проводивши гостя, Оксана відразу ж запитала:
— Ну як він вам? Хороший чоловік, як думаєте, мамо?
— Хороший, доню… Ввічливий, цікавий, добре вихований. І головне, він тебе любить. Вартий залицяльник, не впусти своє щастя!
Через місяць Олексій прийшов просити руки Оксани у Анни Кузьмівни.
— Ви ж будьте спокійні, Оксаночку ніколи не ображу з Ванічкою. Жити ми будемо в Черкасах, там у мене великий дім. Любимо ми одне одного, і Ванечка мені як син. Благословіть нас.

Анна Кузьмівна проводила Оксану з Олексієм і Ванею. Все, поїхали в місто, обіцяли писати, приїжджати в гості… Як вона тепер одна тут, без них…
Через рік з’явився син, Володя. Брудний, недоглянутий.
— Господи, на кого ти схожий, Володю? Що ж твоя Катруся не пере одяг, чи що?

— Ах… Та немає більше Катрусі. Втекла до чоловіка з грошима… Свої ми всі пропивали, нічого немає за душею… Вспомнив ось, що у мене є мати і свій дім…
— Вчасно ти вспомнив, стільки років не знав, жива я тут або ні…
— І про сина сказала, що вигадала тоді, щоб із сім’ї вивести, а я й повірив… Так що буду знайомитися з синком… Де він, до речі?
— Профукав ти своє щастя. Оксана заміж вийшла за порядного чоловіка і щаслива. Ванечку записали на нього, так що у тебе більше немає сина. А я збираю речі і їду до них. Оксана дівчинку народила, хочу допомогти і внучку побавити. А ти живи тут і доглядай за домом, зрозумів?

Анна Кузьмівна їхала в поїзді і думала, як буває цікаво в житті. І яке щастя, коли ти комусь потрібен, коли є кому допомогти й підтримати, як колись вона підтримала Оксану. Адже якщо тоді не допомогла, невідомо, як би склалося життя у них всіх…