НЕВИДИМИЙ

Ведмідь поставив відра з водою на лаву в коридорі у Ганни і хотів уже йти, але бабуся схопила його за рукав – показала, щоб ішов за нею в хату. Він сів на широку лаву біля дверей і чекав, коли вона дасть вказівки.

Господиня мовчки витягла з печі горщик, рукою вказала на настінний годинник, мовляв, подивися, час до обіду, і велику чашку налила борщем з капусти, а до нього подала шматок сала, цибулю і краєчок запашного хліба. Потім згадала і поставила на стіл чвертку самогону. Її зігнута спина була перев’язана пуховою шаллю. Хоча в хаті було тепло, на ногах вона мала валянки.

Ведмідь тихо сказав:

– Від борщу не відмовлюся, а от пити не буду, поклявся не брати в рот, перед іконою поцілував, батюшці сказав, що цю заразу в рот не візьму. Минулого разу таку бійку в клубі влаштував, коли Марусю п’яний приревнував. Дивно, що мене тоді не посадили. А за поламані стільці довелося заплатити. Мати казала, що у тебе зі спиною проблема, от я й прийшов води принести. Зараз перекушу борщем і дров принес. Може, ще роботу якусь знайду. Мама, як тільки побачить, що я біля телевізора присів, відразу роботу знайде.

Ведмідь так сміявся зі свого дотепу, що аж захлинувся. Баба Ганна почала стукати кулаками йому по спині, ніби цвях у стіну забивала. Він продовжував уминати борщ із салом і цибулею, а потім запитав:

– Бабусю, а коли ти спати лягаєш, спина випрямляється чи тобі доводиться дугою лежати?

Ганна подивилася на Ведмедя своїми блакитними, примруженими від усмішки очима і махнула рукою.

– А я дивлюся, ти в молодості гарна була, така коса на голові, й брови дугою на широкому чолі, а очі, мов два світлячки, напевно, вночі світяться. У мене Маруся теж вродлива! От сама поміркуй, як таку не любити! Давай я її якості перелічу, а ти загинай пальці. Тільки боюся, що пальців не вистачить: гарна, статна, скромна, добра, працьовита, акуратна, охайна, бережлива, добре співає, гарно танцює, не жадібна, ніколи не була заміжня, не п’є, не курить, нікуди не ходить. Бачиш, скільки чеснот.

Ведмідь бачив, що Ганна сміялася очима. Груди ходили ходуном, але голос із нутра не виходив.

– Які ж у бабусі ясні, не по роках очі! – відмітив хлопець. – Бабусю, ти ж Марусю знаєш?

Ганна розвела руки вбік і плечі підняла, немов казала: “Та хто вас знає, які ви, хороші чи погані”.

– Звісно, ми не такі, як ви. Ви батьків боялися, слухалися. А ми якось так: як щось не по-нашому, так рот роззявимо і поперед батька в пекло ліземо. У нас на все своя думка. Батько, перш ніж щось робити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі вважає мене господарем. Брати всі по містах полетіли, я молодший, доки не одружуся, з ними житиму. Хочу одружитися і народити багато дітей. Маруся моя статна. Як ветеринар скажу, вона зможе народити стільки, скільки вийде. Забув сказати, що вона здорова. Ну що, пальців не вистачило на руках? Те-то ж!

Ведмідь наївся досхочу, від тепла печі його зморило. Незважаючи на те, що у Ганни боліла спина, в хаті було дуже чисто. Особливо в око кидалося велике ліжко з периною, подушками до стелі й покривалом.

Ведмідь подумав вголос:

– Ось би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! А може, й не варто: зваришся на перині вкруту і про всі справи забудеш.

І продовжив вголос:

– Ось Маруся закінчить навчання, повернеться в село, і ми весілля закотимо. Вона на медсестру вчиться. Уявляєш, як добре виходить: я лікуватиму худобу, а вона людей. Але моя мама часто на батька каже худоба. Так і ми не кращі худоби. Ось чув, Степан украв мотоцикл у Петра і в озеро його втопив. Ну не худоба?! А Віктор курив на сіновалі і мало не спалив хату. Теж худоба!

А Сергій виявився найдурнішим. Зустрічався з Надією, обманув її, завагітніла, а привіз з міста наречену. Надія з розуму сходила, думали, що руки на себе накладе. А вчора йде з пузом, усміхається, каже, що хлопчик буде, що Бог на щастя дав. А я от подумав, як ця худоба буде повз будинок проходити, знаючи, що там його син живе, ну як? А я Марусю ніколи не покину! Дивлюся на неї і мені хочеться її так обійняти!! Відчути, щоб вона в руках розчинилася, щоб ми злилися в одне ціле. Але вона дівчина скромна, до весілля ні-ні. Ця весільна межа, і хоч убий, вона за неї не перейде, не потягну ж я її за межу волоком. Ось фельдшер з неї вийшов би класний, вона б твою спину швидко випрямила! Уколи робить безболісно, комарик болючіше кусає. Думаю, коли нам виділять будиночок, то скучатиму за тобою, бабусю, жити ж поруч не буде де. Але нічого, знайду час приїхати, допомогти і погомоніти з тобою. А що ще є в тебе смачного?

Ганна спритно взяла знову ухват і витягла з печі кашу з м’ясом. Гречка так ароматно пахла! Ведмідь закрутив носом так, що мало не зламав. Взяв ложку і, як дитина, стукав по столу. Ганна усміхалася, очі світилися від того, що її частування припало юнакові до смаку.

– А ти полеж на перині, поки я доїм. Чи вона в тебе для краси? Нічого, ми її якось з Марусею помнемо.

Ведмідь знову захлинувся, але Ганна не стала стукати по спині. Вона хотіла пожаліти його, подякувати за позитив, за те, що поговорив із нею, поділився, не поспішав додому, а подарував стільки часу. Вона своїми шершавими мозолистими руками провела по спині, легенько стукала, а потім поцілувала у маківку. Ведмідь підвівся з-за столу і сказав:

– Ну як тепер працювати з повним животом? Треба на перині повалятися.

Посміхнувся і вийшов у двір. Приніс кілька оберемків дров, підмів сіни, сходив у сховок, оцінив апартаменти поросятка, вклонився господині і пішов додому.

– Де ти там пропав? Маруся обдзвонилася, а ти ніяк з Ганною не наговоришся?

– Та від неї підеш? То одне хоче почути, то інше, – сміючись, відповів син. – Мамо, а вона з народження німа?

– Ні, синку. Дівчиною на війні вона співала, як Зубченко. Ходила по хатах, співала патріотичні пісні. А коли німці прийшли, і вішали партизанів, заспівала “Священна війна”, а німці їй язик відрізали. Партизани її врятували, стріляти не встигли. Ми-то думали, німа від народження до нас поселилася, а тут голова недавно розповів. Її село занепало, а наше розквітло, так військкомат допоміг їй у придбанні дому. Знаєш, ми, люди, часом гірші за худобу. Забилися в свої хороми, і немає турботи про інших. А адже вона хоч і німа, але все розуміє.

– Мамо, та вона очима розмовляє! Я їй про Марусю, а вона сяє вся. А коли про Сергія розповів, такі блискавки з очей світилися! І знаєш, мам, у неї руки дуже ніжні. От здається, хто вона мені? Ніхто. А хочу з нею розмовляти, ділитися. І знаєш чому? Бо вона добра, говорить душею. І, мам, вона не жестикулює руками, як німи, вона наче не німа, а задумлива. Завтра обіцяв у сараї їй дещо прикрутити, дуже просила. Чекатиме. Так що не висмоктуй мені з пальця роботу, зайнятий я буду.