ЗВОРОТНИЙ УДАР

ВІДПОВІДЬ

– Олесю, хто ця жінка? – тихенько, щоб не почули попутники, запитав Ігор.
– Яка жінка? – Олеся відірвалась від телефону, де писала повідомлення подрузі.
– Ось та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і постійно на нас дивиться. Я б навіть сказав: безсоромно витріщається.
Олеся трохи підвелася, щоб побачити ту, про яку говорив чоловік, і миттєво змінилася в обличчі. Потім одразу відновила спокійний вираз і байдужим жестом плечима відповіла:
– Не знаю.

– Не бреши, – розсердився Ігор, – я ж бачив, як тебе перекосило, коли ти її побачила. Хто вона?
– Це моя мама, – трохи замислившись, відповіла Олеся. За секунду вона вирішила, що все ж краще сказати правду. На всяк випадок.
– Мама? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що в тебе немає мами.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор з цікавістю вдивлявся в обличчя дружини, – може, поясниш?
– Давай вдома поговоримо…

– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона що, тут живе? У нашому місті?
– Ігорю, я тебе прошу, давай вдома поговоримо, – в голосі Олесі прозвучала благання, на очах з’явилися сльози.
– Добре, – кинув чоловік і відвернувся до вікна. Образився.
Олеся не стала його заспокоювати. Вона була рада, що її хоч на якийсь час залишили в спокої.
Хоча який тут спокій? В голові спливли картинки з дитинства…
***
Батька свого Олеся не пам’ятала. Тільки знала з маминих слів, що він був “жахливою” людиною.

А ще мама казала, що Олесі дуже пощастило: у її житті є чудова людина. І це – вітчим.
Ось його Олеся добре пам’ятала років з восьми. Щоправда, вона не розуміла, що в ньому такого чудового.
Грубій, злий, скупий. “І за що мамі його так любити?” – думала маленька Олеся, забиваючись у якийсь куток, щоб дядько Петро її не знайшов.
Ні, він ніколи її не бив, відкрито не ображав.
Але й за людину не вважав. Ніколи не називав на імʼя. Дивився як на порожнє місце.

Якщо й говорив з дружиною про Олесю, це звучало приблизно так:
– Дівчинка не вміє себе поводити…
– Твоя дочка заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопчиками ще рано.
– Ти бачила її щоденник? Подивись. Мені соромно, що вона живе в моєму домі!
“У його домі! А нічого, що це наша з мамою квартира?! “– думала Олеся в підлітковому віці. Вона прекрасно пам’ятала, що вони з мамою переїхали до цієї квартири після смерті бабусі.
Одного разу, коли вітчим промовив це в черговий, тисяча перший раз, Олеся не витримала і висловила йому прямо в обличчя:
– Це не я, а ви живете в нашому домі! Якщо не подобається, ідіть! Ніхто плакати не буде!

Вітчим стрімко підлетів до неї, мовби хотів закрити рот, але в останню мить зупинився. Різко повернувся до дружини і вичавив з себе крізь зуби:
– Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Олесю за руку, потягла за собою з кімнати зі словами:
– Звичайно, дорогий, все буде, як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила нарочито улесливим голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Олеся не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим побажає, мати запросто вижене її з дому.
– Що ти собі дозволяєш? – шипіла мама на Олесю того дня, – не смій так розмовляти з татом!

– Він мені не тато! – вигукнула Олеся, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Олеся, – і виховувати мене не просила! Треба було віддати мене комусь, щоб не мучитися!
– Треба було! – кинула маму у відповідь, – ніхто не взяв! І батько твій втік, як тільки ти народилася! Все життя мені зіпсувала!
Почувши від мами ці слова, Олеся відчула таку ненависть, що з усієї сили відштовхнула її вбік і вискочила з квартири.
Наздоганяти її ніхто не став. І протягом тижня, що вона була відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Олесі було п’ятнадцять…
Що вона могла зробити? Нічого.
Подруги по черзі прихистили її на кілька днів, але це ніяк не вирішувало проблему. Довелося повертатися.
Тремтячими руками Олеся відкрила вхідні двері…
– Явилася? – все, що сказала мати, – іди до себе і не висовуйся, поки не покличу…

“Напевно, вона його переконала”, – подумала Олеся і швидко прошмигнула в свою кімнату.
З того дня вітчим більше ні слова не говорив про Олесю. Вів себе так, ніби її не було…
Мама, звісно, підтримувала його в цьому: не кликала дочку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Олеся чітко розуміла: щодо неї вони вже прийняли якесь рішення. Напевно, просто чекають, коли вона закінчить школу…

І не помилилася. Як тільки Олеся отримала атестат, мама натякнула, що їй час готуватися до самостійного життя.
– Як тільки вісімнадцять виповниться, підеш на вільні хліба, – заявила вона і знову замовкла.
Олеся подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона звільнить сім’ю від своєї присутності, по-друге – там іногороднім дають гуртожиток. А це означає, що в найближчі п’ять років у неї принаймні буде житло…
До університету Олеся не вступила. Вірніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не витрачатиметься, але все-таки повідомила:
– Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
– І?
– Щоправда, за навчання треба платити… Зовсім трохи…
– Навіть не думай. Ні копійки не отримаєш за свої художества! Мало ми з батьком в тебе вклали?! Ти ж нам у відповідь тільки нерви тріпала! А тепер ми ще й за навчання твоє платити повинні?!
– Пробач. Звісно, не повинні, – відповіла Олеся, – даремно я тобі сказала.
– Отож бо: даремно. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мамо, мені ж немає чим за неї платити…

– Іди працюй, а то бач – учитися вона надумала. Даю тобі ще місяць… Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Олеся спробувала розжалобити маму, – можна, я поживу з вами ще хоча б пів року?
– Скільки? Пів року? Ну вже ні. Я і так ледве вмовила батька, щоб він витерпів твою присутність. До того ж ми ремонт запланували. Хочемо з твоєї кімнати спальню зробити. Коротше: місяць, не більше…

І Олеся зняла квартиру. Квартирою це можна було назвати натягнуто. Маленька хатина в приватному секторі. Без зручностей. З пічкою. Зате – дешево…
Коли дівчина йшла з рідного дому, мати дала їй із собою вилку, ложку, тарілку, кружку, столовий ніж і маленький каструльку. Потім прикинула і додала: один рушник і старий комплект постільної білизни.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі і протягуючи Олесі невеликий пакетик, – удачі тобі, дочко. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
– Дякую, мамо, – відповіла Олеся, – можна, я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки сильно не затягуй, а то можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а ось батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Олеся обійняла маму, – ну все, я пішла…
Ось так, у вісімнадцять років, Олеся вийшла в самостійне життя.
З материнським благословенням…

Грошей, що мама дала, вистачило до першої зарплати. Щоправда, Олеся економила кожну копієчку. Навіть транспортом не користувалася: добиралася до фабрики пішки.
Отримавши першу зарплату, вона відчувала себе справжньою багатійкою! Купила крупи й макарони про запас, пляшку олії і ціле відро картоплі.
Потрібно було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту…
Закупивши все необхідне, Олеся підрахувала залишок грошей і, відклавши в красивий конверт невелику суму, вирішила: хай потрошку, але буду відкладати на житло.

До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо закінчилося, на вулиці стало по-осінньому прохолодно.
Двері їй відчинив якийсь хлопець.
– Привіт, дверима помилилась? – весело запитав він.
– Взагалі-то я до мами, – розгубилася дівчина.
– А…Ти, мабуть, Олеся? Заходь. Мами немає, але ти можеш її почекати.
– І почекаю, – рішуче сказала Олеся, заходячи на кухню.
Хлопець спробував поговорити з гостею, але Олеся так на нього подивилася, що він поспішив відступити.
Прийшла мати. Особливо не зраділа. На запитання Олесі про хлопця відповіла:
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Оселиться в місті, влаштується на роботу і з’їде на приватну квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Олеся, – я там взуття своє забрала і куртку…
– Збирай все. Нічого не залишай. Надоїло з місця на місце перекладати.
– Коли набридло, мамо? Мене всього два місяці не було.
– А ти не розумуй, – розсердилася мати, – приїхала – забирай все.
– Ти навіть не запитаєш, як я живу?

– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (может і хотіла) розмовляти при Олегові.
– Що ж, ти мене не здивувала, – Олеся пішла до передпокою…
– Я тебе проводити? – з’явився звідкись Олег, – як ти таку величезну сумку потягнеш?
– Якось, – кинула Олеся і вийшла з квартири…
Через пару місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відкрив Олег. На цей раз мати була дома. На питання Олесі:
– Він все ще у вас? – мати вибухнула:
– Це не твоє діло! Він буде тут жити, скільки захоче! Врешті-решт він до батька приїхав!
– А я тут з мамою жила, – обронила Олеся, – лише мене це чомусь не врятувало.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо запитала Олеся, – в чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – закричала мати, – це мій дім і тільки я вирішуватиму, хто в ньому житиме.

– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?!
– Те, що стороння людина тобі дорожча за рідну дочку, – Олеся говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела маму з себе.
– Немає в мене ніякої дочки! – випалила вона, – а Олежка – син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Олеся дивилася на маму, ніби перед нею була зовсім чужа жінка, – в такому випадку, у мене більше немає матері.
Вона пішла.
Впевнена, що назавжди.
Чотири роки Олеся не давала про себе знати. Не телефонувала, не приходила.
І ось тепер ця зустріч…

***
Поки Олеся перебувала у спогадах, мати піднялася зі свого місця і підійшла до дочки.
Ігор встав, щоб поступитися їй місцем.
– Привіт, – Олеся почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – ледь вимовила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула в бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.

– А у нас теж все добре. Тато працює, Олежек дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля через місяць. Знаєш, я скоро стану бабусею. Таке щастя! Ми вирішили виділити для дитини твою кімнату. Вже ремонт почали. Шпалери купили – найдорожчі, з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але, щоб будиночок був житловий і обов’язково річка поряд. Ну, або озеро…
Олеся слухала ці словесні виливи і ніяк не могла взяти до тями, навіщо ця чужа, по суті, жінка все це їй розказує.
– А ти давно заміж вийшла?
– Два роки тому, – автоматично відповіла Олеся.
– Про дітей думаєте?
– Синові майже рік.
– Значить, у мене є онук?

– У вас? – Олеся, нарешті, повернулася до матері.
– У мене, – на секунду зніяковіла мама, – ти ж моя дочка.
– Ви щось плутаєте, жінка. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати побіліла. Мовчки піднялася і попрямувала до виходу.
Олеся відвернулася до вікна: їй не було зовсім шкода… цю жінку.
Ігор увесь час задумливо дивився на обох, прислухався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж зовсім чужі!

І вирішив, що не буде розпитувати у дружини про минуле. Чомусь стало страшно туди зазирнути…