Дякую, але в таку відпустку я не поїду!

Вибачте, але в таку відпустку я не хочу!

– У мене чудова новина! – оголосив з порога Олексій, заходячи до квартири. – Ми вирушаємо відпочивати!

Маруся, однак, сприйняла новину без належного ентузіазму. І це здивувало її саму. Адже Лесик давно вже говорив про спільний відпочинок десь на березі теплого моря, куди так хотілося втекти з прохолодного та дощового мегаполіса… І ось здавалося б, плани нарешті почали наближатися до реальності. Де ж омріяні емоції?
ВК, ТГ та ФБ – підписуйтеся і не загубіться!

Лесик, схоже, також відчув не зовсім веселий настрій дружини. Зморщив лоба:

– Марусь, ти чого? Вже передумала?

– Та ні, – Марія зітхнула, намагаючись зрозуміти, в чому ж, власне, справа. – Просто… Гаразд, розкажи, куди плануєш їхати?

Лесик тут же почав яскраво описувати своє бачення спільного відпочинку. Індонезія, тропічний рай, заповідні острови, варани…

– Комодські варани, уявляєш? – із захопленням говорив чоловік. – Завжди мріяв їх побачити!

Марія не уявляла. Вона бачила згаданих варанів лише на малюнках у інтернеті, де вони здалися їй моторошними й небезпечними. Дивитися на цих гігантських ящірок вона не відчувала жодного бажання.

– Лесю… – невпевнено вставила вона, – а може, все-таки до Туреччини? Ну, по класиці – все включено, готель, пляж, аніматори… Шведський стіл, га? Ми ж відпочивати летимо, а не ризикувати життям.

– В сенсі? – відразу знову зморщився Олексій. – Які ризики? Екскурсії проводить досвідчений гід, він не дозволить нічому такому трапитися.

Марія лише махнула рукою. “Такому”, може, і не дозволить. Але для неї це точно буде не відпочинок. Вона б хотіла лежати на пляжі, загоряти й пити напої, а не бігати з фотоапаратом за варанами. Але левова частка бюджету будь-якої поїздки забезпечував Олексій, тому їй доводилося дослухатися. І погоджуватися.

Чоловік ще довго щось розповідав – про те, як класно буде пожити в бунгало на березі моря, які страви національної кухні варто спробувати, куди з’їздити…

Маруся слухала краєм вуха. Лесик, як завжди, вже все вирішив. Її голос тут значення не має.

Власне, так було завжди. Лесик все вирішував сам – яку побутову техніку купити, в який дитсадок віддати Іванка, який колір шпалер обрати. Так, він був розумним і вмів обирати добре. Але якщо на колір шпалер Марусі було, власне кажучи, байдуже, то на справи, що стосувалися їх спільного дозвілля, вона так просто знехтувати не могла.

Втім, до недавнього часу Марія у всьому погоджувалася з чоловіком. Їздила на червоній машині, хоча ненавиділа червоний колір. Відпочивала в безумних місцях, як-от Карпати чи Камчатка, хоча сама воліла б одеський пляж. Їздила в аквапарк, а не в ботанічний сад. І таке інше, і тому подібне.

Спочатку Маруся намагалася вмовити себе в тому, що так і треба. Що чоловік просто намагається розширити її межі, витягнути із зони комфорту і так далі.

Лесик дійсно був дуже активним – завжди, скільки вона його знала. Відкритим до нових віянь, нової моди і захоплень. Маруся ж була консервативною. Але її батьки в один голос ахали, бачачи, скільки всього нового і класного уміє Лесик. І цю трійцю Марії жодного разу ще не вдалося пересперечати.

З часом вона сперечатися перестала взагалі. Спробувала полюбити нав’язуваний їй спосіб життя. Стала на лижі під керівництвом чоловіка. Ледь не зламала ногу, але навіть день у травматології не переконав Лесика, що дружина – не спортсменка. Почала ходити в басейн, хоча з дитинства не любила воду і навіть на морі вважала за краще лише “зайти і вийти”, трохи змочивши ноги.

Таких прикладів було багато. І якщо спочатку нові заняття дійсно приносили в життя Марії щось незвичне, то поступово ця новизна поступилася місцем смутку.

Маруся не розуміла, що з нею відбувається. Лесик був все так само активний і натхненний, фонтанував новими ідеями, одна іншої безглуздіше. Знаходив способи втілювати свої мрії. А Маруся лише йшла за ним як прив’язана.

Іноді їй дійсно здавалося, що вона прив’язана. Що вона – вже не самостійна особистість, а якийсь додаток, якому потрібно думати так, як думає Лесик, любити те, що любить Лесик, і так далі.

– Гаразд, – нарешті втомлено видихнула вона. – Ти вже все вирішив і спланував. А мене запитати?

Лесик лише махнув рукою. Мовляв, я ж для твого блага стараюся, а ти не цінуєш!

– Ну, запитав би я, і що? – сказав чоловік. – Ти б знову мене в свою цю нудну Туреччину потягнула!

– “Знову”? – вигукнула Марія. – Що значить “знову”? А ми хіба там хоч раз були?

Лесик відкрив рота, аби відповісти, але не встиг. Дружину понесло:

– Хоч раз ти запитав мене, де я хочу відпочивати, як жити, яку машину водити?! Ні! Сам усе вирішив! Марія те, Марія це, роби отак, захоплюйся цим, а навіщо? Щоб тобі зручно було? Щоб перед друзями хвалитися, дивіться, яка у мене дружина розумниця-спортсменка, і як ми з нею у всьому збігаємося? Так, чи що? А про мої мрії ти запитав? Дякую, але в таку відпустку я не хочу!

Маруся зупинилася. Десь у горлі стояв важкий комок, а на очі вже починали навертатися сльози.

– Марій, але ж я тебе люблю… – Лесик, здавалося, був розгублений і роздратований таким несподіваним натиском з боку завжди тихої і покірної дружини.

– Ні! – різко заперечила Марія. – Коли люблять людину – так себе не поводять! Коли люблять, запитують, чого захочеться коханому. Про що він мріє. А не чешуть об нього своє его!

Відчувши, що сльози ось-ось хлинуть із очей бурним потоком, Маруся вискочила з кімнати.

«Все, з неї досить! Хай сам своїх комах і варанів фотографує, раз йому вони важливіші за дружину!»

***

Марія сиділа на кухні і мовчки дивилася у вікно. Вона майже заспокоїлась, принаймні, перестала плакати. Багато всього поганого встигла подумати про чоловіка, розлютилася, поплакала, знову розлютилася. Здавалося, заспокоїлась, але десь у серці все одно затаїлися образа і біль.

Гримнули двері, а через секунду на порозі кухні з’явився Олексій. Мовчки поклав на стіл папери.

– Що це? – Марія підняла погляд на чоловіка, здивовано кліпаючи.

– Нові квитки, – спокійно сказав Лесик. – Я обміняв. Ми летимо в Анталію.

– Правда? – посміхнулася дружина, а про себе подумала, що даремно стільки років терпіла і мовчала.

Марія моргнула і з вдячністю подивилася на нього, а чоловік обійняв її і поцілував у маківку.

– Пробач дурня. Я люблю тебе, Марійо.