Я все пам’ятаю

Виктор спостеріг за своєю дружиною Настею, коли вона вже вкотре повернулася з лікарні та вони сіли вечеряти.

– Ти щодня бігаєш до своєї сестри в лікарню з повними сумками, що трапилось? – запитав Віктор, дивлячись на Настю.

– А що тебе це так турбує? – здивувалася Настя.

– Та я ж нічого проти не маю, знаю, що це твоя рідна сестра. Але ж вона не в критичному стані, і є кому її провідувати, крім тебе. Чоловік, дочка, син із невісткою… Чого ти щодня туди бігаєш? Чи там працює якийсь симпатичний лікар, якого ти хочеш бачити?

– Що ти таке вигадуєш, Вікторе! – перебила його Настя. – Знісна думка. Лікар Каті – жінка. Так що твоя версія не витримує критики…

– Справді, Настю, поясни. Чому ти мусиш щодня після роботи йти до лікарні? Ти ж тепер встаєш о шостій ранку, готуєш різні відвари… Потім після роботи біжиш додому, складаєш сумку і мчиш у лікарню. Це виглядає якесь самокатування. Ти ж таки втомлена і виснажена. Поглянь на синці під очима…

– Добре, розповім, а то інакше не заспокоїшся, – зітхнула Настя, прибираючи посуд зі столу. – Зараз заварю чай і поговоримо.

– Давай, – Віктор засяяв, – а то я нічого не розумію…

***

Сімнадцятирічна Настя Веснянко, закінчивши школу, приїхала в великий місто, щоб вступити до університету або технікуму. Народилася і виросла вона в невеликому селі, де можливості здобути професію не було. А Настя мріяла стати юристкою.

Екзамени до вищих навчальних закладів дівчина провалила, але вдалось вступити до юридичного технікуму, чому вона була несказанно рада. Вертатися в село, де перспектив не було, Настя не хотіла. Працювати продавчинею, як її мати, вона теж не бажала.

Настя була налаштована залишитися у місті. Здобути освіту, знайти роботу та влаштувати особисте життя. Повернулась би в село лише в гості та допомагати батькам, коли стане на ноги. Вона у цьому не сумнівалася, жили були великі плани.

Ще в школі Настя зустрічалася з однокласником Віталієм Кравченком. Але на відміну від Насті, Віталій не прагнув міського життя і не збирався виїжджати. Справжнє щастя для нього було залишити рідне село, працювати на фермі як його батьки.

Настя жахалася таких перспектив, тому легко розійшлася з Віталієм, розуміючи, що він не її герой. Віталій теж особливо не сумував і вже через півроку, коли йому виповнилося вісімнадцять, оженився на Олені, яка давно його кохала.

У технікумі Настя отримала місце в гуртожитку і почала звикати до нового життя. Навчалася вона старанно, щоб отримувати підвищену стипендію. Батьки щомісяця пересилали їй гроші, і Настя не голодувала. Жила не розкішно, але і не злидарствує.

…Той осінній день Настя пам’ятає у подробицях… Вона їхала автобусом, повертаючись з наукової бібліотеки, де готувалась до семінару з цивільного права. У бібліотеці затрималась до вечора і потрапила в час пік, люди повертались з роботи, громадський транспорт був переповнений.

Їй вдалося вкластись в набитий пасажирами автобус, але чекати наступного зайве не хотілось. Вийшла з автобуса, відчула полегшення, але помітила, що її сумка порізана… У Насті обіллявся холодний піт, коли зрозуміла, що у неї вкрали гаманець…

Це було поширене явище, крадії користувалися тіснявою у транспорті та відстороненістю пасажирів. І найгірше — що саме сьогодні Настя отримала стипендію, а вчора грошовий переказ від батьків, всі ці гроші були в гаманці. Вона не встигла сховати під матрац, як завжди робила. І от гаманець вкрадений, а вона без копійки…

Ситуацію ускладнювало, що нещодавно Настя дзвонила батькам, і мама повідомила, що у тата затримують зарплатню, тому просила її бути економнішою, розтягувати гроші, бо не знати, коли зможуть переслати ще раз.

Сказати, що Настя була шокована — це нічого не сказати. Слізлі струменілись з її очей, вона лаяла себе, що не встигла вчасно перекласти гроші, що в автобусі була неуважною, адже нещодавно її однокурсницю так само обчистили в тролейбусі. І тепер вона сама стала жертвою…

Звертатись до поліції не було сенсу. Що розказати? Адже вона не запам’ятала жодного з пасажирів в автобусі. Знайти злодія — це неможливо, як шукати голку в стозі сіна.

Китайський гаманець напевно валяється в смітті, а гроші злодій собі забрав… Всі її гроші… А на що тепер жити? Що їсти? Залишилося лише упаковка маргарину, дві цибулини, чай, трохи гречки та макарони. На місяць цього запасти недостатньо.

– Чого плачеш? – запитала сусідка по кімнаті Юля, побачивши, що Настя плаче.

Дівчина розказала, що сталося.

– Та… – протягнула Юля. – Не пощастило тобі. Але сама винна. Хто ж тягне з собою всі гроші? У автобусі треба було тримати їх мертвою хваткою, або глибоко заховати. Поточний час вимагає бути напоготові й дивитись в обидва… Дурнику ти, Настю… Вчишся гарно, а в решті такі ось ляпи…

Настя й сама це розуміла, і від слів Юлі легше не стало… Вона не образилася на сусідку, що назвала її дурепою. Саме такою вона почувається… Але минулого не повернеш, нічого не виправити. Грошей назад не вернути, а жити якось треба.

Подумала про телефонну розмову з батьками, але вирішила не дзвонити. Соромно було зізнатись мамі й татові у своїй невдачі. Вони самі мають фінансовий тягар, у тата затримок із зарплатнею, а живуть на те, що мама заробляє у крамниці, та ще й молодша сестра Катя…

Мабуть, треба буде влаштуватися на роботу, думала Настя. Це можна. Але хто відразу заплатить? Спочатку доведеться відпрацювати місяць або хоча б два тижні, щоб отримати аванс… А зазвичай не дають авансу тим, хто тільки почав… Як бути? Це безвихідь…

– Хочеш, познайомлю з дядьком з грошима? – неочікувано мовила Юля.

– З ким? – не зрозуміла Настя.

– Ой, не розгубила? З богатирем, який би тебе утримував в обмін на… ти знаєш.

– Ні, я розумію…

– Добре, що розумієш. В тебе зовнішність гарна, охочих не бракуватиме… І будеш у шоколаді.

Пропозиція Юлі була неприємною. Від однієї думки про те, щоб стати коханкою старого багатія, продавати себе за гроші, Насті ставало зле… Вона знала, що сусідка цього не соромилася і не мала фінансових турбот, але Настя ненавиділа цю думку…

– Ну що, познайомити? – знову запропонувала Юля.

– Ні, – похитала головою Настя і після трохи розмірковування спитала. – Юль, можеш позичити трохи грошей до стипендії? У мене зовсім нічого немає.

– Вибач, але позичити не можу. Все на одяг і косметику пішло, залишилась трохи на їжу. Але моя пропозиція про знайомство в силі, якщо що. Тож подумай. На твоєму місці я б і не думала. Коли голодний, про свої моральні принципи думати якось не хочеться.

Настя не відповіла Юлі, вона обернулася до стіни і тихо знов розплакалась. Незабаром, непомітно для себе самої, задрімала…