Хіба ти мені дружина? Ми ж в РАЦС не ходили!

— Та яка ж ти мені дружина? Хіба я з тобою до РАЦСу ходив? Штамп у паспорті ставив? Обручку тобі на безіменний палець надівав?

Оксана занервувала. Вона мріяла про все це, але якось жили й без церемоній.

— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! То яким правом ти себе дружиною називаєш?

— Дмитре, годі мовчанням карати! — благала вона. — Давай поговоримо!

— А тобі є що сказати? — спалахнув він. — Слів не вистачило? Ти й так зайве випалила!

— Та я нічого ж не сказала, — пробубніла Оксана, — нічого жахливого!

— Запам’ятай: мовчання — золото! Особливо для тебе! — він відвернувся.

— Коханий, годі дутися! — вона присунулася ближче.

— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки у вас, жінок, ця навичка — однією фразою все зруйнувати? Вам це у школі викладають чи на курсах «Як довести чоловіка»?

Оксана сприйняла його мовчання як образу за те, що вранці накричала. Та й він молодець — розбив і свою, і її чашку.

— Як так вийшло? — гарячилася вона. — У всіх руки як руки, а в тебе — наче з гузка ростуть! Ладно, свою розіб’яв, нащо мою чіпав? Чи спеціально, щоб у всіх улюблені чашки скінчилися?

Звичайна побутова сварка. На таке й ображатися ніколи, просто ігнорують. Та Дмитро, надувшись, пішов на роботу, а повернувшись — ані слова не промовив. Сидів надутий, ігнорував її, навіть вечеряти не прийшов, хоч тричі кликала. Та треба ж миритися!

— Дмитре, та плюнь на ті чашки! У суботу до ТРЦ поїдемо, нові виберемо! А руки в тебе — справжні чоловічі!

— Які, чорт забирай, чашки? — він витріщився на неї. — Ти й сама не тямиш, що своїм язиком наробила?

— Можу вибачення просити, — зніяковіло відповіла вона. — Тільки не сердься!

— Вибачення? — він істерично засміявся. — Якби те, що ти вчинила, можна було виправити «перепрошую», я б був найщасливішим! А так — ти мене вбила! Знищила! Розтоптала!

— Боже, та що ж я такого сказала? — Оксана зрозуміла: справа не в чашках. А в чому — навіть уявити не могла.

— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Дмитра? — він сичав, бризкаючи слиною.

— Ти в душі був, телефон дзвонив, — пояснювала вона. — Я відповіла, попросила зачекати, поки передам. Вона запитала, хто я. Ну, я й сказала — дружина. А коли принесла телефон — вона вже поклала трубку. Що тут такого?

— І ще питаєш? — від крику він почервонів, жилка на скроні пульсувала. — Яка ти мені дружина? Хіба я з тобою до РАЦСу ходив? Штамп у паспорті ставив? Обручку тобі надівав?

Оксана знітилася. Вона мріяла про це, але жили ж якось і без…

— Ні! Ні! І ні! — він ревів. — Ти мені — ніхто! То яким правом?

***
— І довго це триватиме? — усміхнулася Лариса Михайлівна.

— Мамо, — докірливо подивилася донька, — зараз інші часи. Ти ж сама після смерті тата з ким тільки не жила!

— Не наводь на матір! Матір знає, що робить! — усмішка не зникла. — У мене вік такий, що плітки не чіпляться. А ти молода — тобі ще жити!

— Мамо, п’ятдесят чотири — це не старощі! Ти ще й заміж вийдеш, та й не раз!

— Знайшовся б гідний чоловік — може, й вийшла б, — вона поправила зачіску. — Поки що сурогатами перебиваюся.

— Оце мені поради! — Оксана засміялася.

Тут мати посерйознішала:

— Леро, розумію — зараз багато хто живе без штампа, дітей народжують. Та навіть юридично це — співжиття. А воно ж ніяких гарантій!

— Мам, коли є любов — це найкраща гарантія.

— Любов сьогодні є, а завтра — ні. А чоловік, якщо офіційний, дає безпеку. Дитині — аліменти. А якщо житло, авто, техніка… Через суд нічого не відсудиш, якщо він впертиметься!

— Мам, у нас з Дмитром чудові стосунки! Шість років разі. Нащо ці штампи? Гроші? У нас зарплатні однакові.

— Непереконливо! — мати погрозила пальцем. — Хоч підведи його до думки про шлюб! Називай його чоловіжком жартома, себе — дружиною. Нехай звикає. А потім — й обручку!

— А якщо його словами налякаю? — Оксана похитала головою. — Спершу скандал, потім образа, потім самотність. Щастя — крихка річ. Його берегти треба!

— Твоє життя, — знизила плечима мати. — Прийму тебе і з онуком, і саму. Подумай: гулянки — це одно, а доросле життя — відповідальність. У ваших стосунках ніхто нікому нічого не винен. Так і правильно, та безглуздо.

***
Оксана була вдячна матері за підтримку, але поради заставляли задуматися. Шлюб — це її страховка. Він вигідніший жінці. Подруга Соломія теж радила оформити стосунки, але з інших причин:

— Уявімо: берете в кредит квартиру чи авто. Оформите на «главу сім’ї» — Дмитра. Раптом розійдетеся…

— Соломіє, — перебила Оксана, — без епітетів!

— Гаразд. Коротше: якщо він подарує мамі чи племіннику це майно — ти навіть слова не скажеш!

— Скажу!

— І що? Довести, що це спільне майно, не зможеш. Суд? Свідки? Лише шлюб дає права.

— То мені збори чеків вести?

— Або просто повести його до РАЦСу, — Соломія усміхнулася.

— Мама теж радить його «на аркані» тягти. Спочатку — словами привчати: «чоловік», «дружина».

— Ось і займайся!

***
Слова «чоловіжок» і «дружинонька» вплелися в їхній словник. Оксана боялася, що Дмитро обуриться, та він лише посміхався. Вона ж посилювала натиск: скрізь називала його чоловіком, себе — дружиною. Так захопилася, що на питання начальниці, з ким та розмовляє, автоматично відповіла: «Дружина Дмитра». Звичайно, буденно.

***
— Дмитре, ми ж разі вже шість років, — промовила вона. — Я думала — ми сім’я. Без штампа — це ж нормально. Попереду діти, щасливе життя!

— Так і думала б! Нащо лізла з цими «дружинами» до моєї начальниці? Відповіла б і мовчала!

— Коханий, я ж завжди тебе чоловіком називаю. У чому різниця?

— Різниця в тому, що тепер мене звільнять! Ти не настрій зіпсувала — життя зруйнувала! Кар’єру на підйомі зламала! Я з тобою не тільки до РАЦСу не піду — жити не буду! Зараз речі збиратиму!

— Дмитре, чи не занадто? — остовпіла вона. — Ну, сказала я тій жінці, що дружина. Що змінилося?

— Те, що Світлана Володимирівна тримала мене на роботі, бо мріяла «приручити» вільного чоловіка! А тепер, коли в мене «дружина» — її мрії розвіялись. Сьогодні вже наказ про звільнення підписала!

***
Через тиждень після того, як Дмитро пішов, Оксану відвідала та сама начальниця:

— Вибачте, — сказала вона, — не за звільнення, а за те, що ви жили у брехні. Ми з ним… зустрічались. Колеги теж були ним «обдаровані».

Оксана ледве стримала нудоту.

— Ми думали, він холостяк. Якби знали, що він «чоловік»…

— Ми не розписувались.

— Ну, сожитель…

— Вже ні, — опустила очі Оксана.

— Знаєте, — рішуче додала жінка, — це навіть краще. Він не чоловік, не сожитель, а просто… чудак на букву «ч»!

Оксана не могла не погодитися.