Вона обернулася, дивлячись на незнайомку, і не могла зрозуміти, звідки знає її.

Юлія Павлівна обернулася, дивлячись на молоду жінку, і не могла зрозуміти, хто це і звідки вона її знає.

Жінка підійшла ближче, ледве не впала на слизькому покритті, Юля підхопила її і закам’яніла…

– Анжеліка? Анжела Миронівська? Неймовірно, звідки ти?

– Йшла повз школу, бачу, начебто ти виходиш, я просто онімела… Ну як ти? Як живеш? Чим займаєшся? Тоді поїхала, така ділова, і якось загубилися ми.

– У якому сенсі загубилися? Я телефонувала, але абонент недоступний…

– Я тоді загубила телефон і… закрутилась. Але досить про мене, як ти?

– Слухай, що ми на вулиці, підемо до нас, а знаєш що? У нас завтра невелика вечірка, друзі прийдуть, приїжджай до нас? А?

– Та ні, незручно…

– Все зручно, ну чого ти, подруго, ми ж із садочка разом. Ось адреса, слухай, а ти де зупинилась?

– У готелі.

– Давай до нас? В нас тепер трійка, нещодавно купили.

– Коли? Ой вибач… Це професійне, я працюю рієлтором, ха-ха-ха, ні, Юль… мені на роботі оплачують готель, дякую.

– Ну тоді приїдеш?

– Постараюся, Юль… була рада тебе бачити… Ой, слухай… а твій чоловік? Якось незручно… Або у тебе немає… чоловіка?

– Є, хто жартує? Ми з Борисом одружилися!

– З Борисом?

– Так, з Абрамовим, ти що? Забула? Він в тринадцятій школі вчився, що поряд з моїм домом була, в нашому під’їзді жив… Ти що? Забула? Він на велосипеді нас катав, на рамі й багажнику, пам’ятаєш?

– Аааа… Борис? Так ти за Борю заміж вийшла? Так, пригадую щось.

– Ну так. Вже вісім років разом, у нас двоє дітей, Михайло і Ганнуся, а у тебе?

– Добре, Юль, прийду, обов’язково приїду… поспілкуємось.

– Як добре, що ти мене зустріла.

– Так…

За вечерею Юлія Павлівна, а вдома просто Юля і мамуся, повідомила Борису, що зустріла Анжеліку.

– Яку це Анжеліку, Юль?

– Анжелу Миронівську, пам’ятаєш… ти нас катав, мене завжди на рамі, а її на багажнику.

А ми потім, ой дурні, ха-ха-ха, пам’ятаєш? Зобов’язали тебе нас по черзі катати, ха-ха-ха, мовляв, іншій образливо.

А ти… Потім мене тільки катав і взагалі… став потім лише мене катати… Мені навіть здавалося, що Анжела образилася…

Я навіть подумала тоді, що вона, ха-ха-ха, закохана була в тебе Боря… Ой, дитинство…

– Угу. А що це ти її згадала?

– Так кажу ж тобі, зустріла.

– У нас у місті? А що вона тут робить? Чи, може, живе тут?

– Ні, приїхала на якісь курси. Вона здається рієлтор.

– Рієлтор? Вона ж на когось вчилася, наче?

– Не знаю, завтра дізнаюсь… ми ж тоді роз’їхалися, більше не спілкувалися. А чому ти вирішив, що вона на когось вчилася?

– Не знаю, усі ж вчаться…

– Ну так, завтра спитаю у неї.

– Завтра? Ви що домовились зустрітися? Ти забула, Юль? Васяни ж прийдуть…

– Так я пам’ятаю, ось і запросила Анжелу до нас.

– В якому сенсі? Навіщо?

– Як навіщо? Боря? Вона подруга дитинства… І твоя, між іншим так само…

– Моя то з чого б…

Юлія Павлівна працювала вчителем молодших класів, діти її просто обожнювали, Юля мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла, як на крилах, і завжди з роботи йшла хоч і втомлена, але весела.

Сьогодні Юлія була схвильована, ніби щось непокоїло. Все ж добре, але що ж таке?

Щось не давало спокою, а що, Юля не могла зрозуміти.

Прийшла додому, готували з Борисом, вони завжди все робили разом, начебто все добре, але Юлю не покидало липке відчуття, хотілося… Плакати?

Та що ж таке?

Друзі приїхали о сьомій годині, у них поки була лише одна дитина, ровесник Ганнусі, трирічний хлопець, від якого всі подихали сміхом.

Михайло, син Юлі та Бориса, п’яти років, не хотів грати з малюками, пішов до своєї кімнати і увімкнув там мультики.

Друзі сиділи за столом, щось обговорювали, веселилися, Юля вже почала забувати це неприємне відчуття, аж раптом задзвонив дзвінок, Юля здригнулась.

– Хто це? – чомусь зі страхом спитала Юля.

– Та сама ж запросила свою… подругу дитинства, як її… Анфісу…- сміючись відповідає Борис.

– Ах, так… Анжелу… точно.

Юля відкрила двері і впустила приголомшливу Анжелу, яка пахла парфумами, зі свіжою укладкою та іскристими сніжинками в волоссі.

– Ого, подруго, ти…

Легко доторкнувшись щокою до Юліної, пряна, іскриста Анжела скинула шубу на руки господині й легко увірвалася в кімнату…

– Знайомтеся, це Анжела, — якимось байдужим голосом промовила Юля, вона помітила, як змінився в обличчі Боря і вирівнявся Олег…

Весь вечір Анжела була в центрі уваги, сміялась, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані Юліною подругою дитинства, а Юля… У Юлі було якесь нехороше почуття.

До того ж подруга, завуалювавши це під жарт, образливо висміювала Юлю, розповідаючи одну, то іншу історію з дитинства, виставляючи Юлю в непривабливому світлі.

Вона пішла на кухню, сльози підступили до очей, та що ж це таке? Вікно на кухні виходить на балкон і з великої кімнати є вихід на балкон.

Юля не вмикала світла, просто притулилася до вікна, коли почула голоси… Що це…

– Ну так, любий, добре влаштувався, — почула Юля голос подруги, — трикімнатна квартира кажеш? А я повинна тіснитися в однокімнатній?

Ну ти молодець, дітей народжувати у тебе гроші є, так? Кулему свою зодягаєш, взуваєш, як бачу вона і на машині їздить…

На дитину гроші давай. Мене не цікавлять твої проблеми, мені потрібна гарна, трикімнатна квартира, не гірше, ніж у твоєї жінки… Або…

Юля не дослухала, вона з кам’яним обличчям зайшла в велику кімнату, де друзі сиділи одні, розважаючи знуджених дітлахів.

– Юль, щось сталося? Що з тобою? Ти видаєшся без обличчя…

– Н-н-ні, все нормально… Трохи ще стало, випила вина… А де всі?

– Боря пішов покурити, Анжела також, вона курить виявляється?

– Так? Не знала…

Юля старалася веселитися, розмовляти, але все робила через силу, думки металися в голові, Юлю всю вивертало, вона не могла спокійно сидіти.

Повернулися Боря з Анжелою, Анжела веселилася у два рази більше, пила вино, Боря був… розгублений?

Зараз всі підуть… і він також піде, думає Юля, вона вже мысленнно попрощалася з чоловіком.

Те, що вони коханці, не було жодних сумнівів, як так? Коли він встигав?

На роботі не затримується завжди разом, все відкрито, телефон, комп’ютер, все у вільному доступі, отак добре замаскувався…

Юля ледве дочекалася, коли підуть друзі, хлопці розуміли, що відбувається, з чимось зібралися.

Лише Анжела продовжувала, як на нічого не сталося, веселитися.

Ледве двері зачинилися за гостями, Юля відправила дітей до кімнати і сіла на стілець, дивлячись на Анжелу і чоловіка.

– Ну, голуби, і коли ви мені збиралися все розказати? Я взагалі не розумію тебе, Боря… Якщо любов у вас така, навіщо я тобі? Що з мене взяти? Зарплата у мене маленька, спадщину я тобі не принесла, навіщо себе мучити? Збирайся і дуй до неї. Квартирка тобі МОЯ спокою не дає, Анжела? Так вона на іпотеці, забирайте…те. Я знайду куди піти з дітьми.

Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Боря намагався щось сказати, але Юля не давала…

– Ха-ха-ха, що це тебе прорвало? Та на що він мені потрібен, твій тютя… Він повинен мені, точніше дитині…

– Якій дитині?

– Юля дай мені все пояснити, — Боря хотів підійти до дружини, але вона зупинила його.

– Боря, у тебе дитина від цієї… жінки?

– Боря, у тебе дитина від цієї жінки? – повторила Анжела Юлю і весело засміялася, — ну що мовчиш?

– Я все поясню, Юля.

– Постарайся, а потім я поясню… Хоча… я зараз розкажу. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Боря, він з радістю проводив зі мною ночі і… як логічне завершення всього цього, я завагітніла…

– Навіщо? – Юля підняла очі повні сліз, питаючи у когось… – Навіщо? Для чого тоді тобі я?

– Та бреше вона, Юлька.

Я не пам’ятаю нічого, це було один раз, у Руслана Германова проводи були, я вперше самогон спробував.

Вона поруч сиділа, висла весь вечір, підливала мені… Я не виправдовуюсь, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її… що напав на неї і вона тепер… вагітна… Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона, мовляв, любить мене і не зробить ні за що цього… Сказала, щоб я просто одружився на ній…

Я відмовився, вона загрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пожалкую.

Я сказав їй, що якщо дитина і справді моя, то я її не залишу, а якщо я винен, то хай мене карають.

Вона ж не пішла нікуди, я кликав у міліцію, вона відмовилася… Кликав у лікарню…

Потім ти поїхала навчатися, я за тобою, батьки переїхали наші, я втратив її з виду…

П’ять років тому, коли Михайло у нас народився, вона з’явилася.

Почала вимагати гроші на сина…

– І?

– Всі премії все їй віддавав, підробітки, зарплату підняли, мені довелося віддавати на дитину, він-то при чому…

– Ну звісно, — хитро говорить, Анжела, за стільки часу то накопичилося.

– Отак, Юль… Дитина не винна.

– Як звуть вашого сина? – питає Юля.

Боря з Анжелою в один голос говорять… різні імена.

– Отак? Так Саша чи Олекса, Анжел?

– У нього подвійне ім’я, — починає викручуватись Анжела.

– Ти хоч раз бачив свого сина?

– Ні, вживу не бачив, вона мені надсилала фотографії, я їх в окрему папку поклав… Я… ну дитина… Я… Юль, я би хотів і далі допомагати сину…

– Боря, – вкрадливо питає Юля, – а папка випадково не ААААА називається?

Боря почервонів і кивнув.

– Ааа, а то я думала ти зовсім з глузду з’їхав, навіщо-то зберігаєш фото хлопчака, який знімався у дитинстві в радянських фільмах. Анжела, ти зовсім його за дурня маєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трішки відредаговані фото актора відправляла?

– Та пішли ви, дурні. Я вас покарала… Як побачила твого Борю тоді, так план і з’явився… Ну думаю, відразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, дурень.

Все, прощавайте…

– Стій, — Юля загородила їй вихід, — ти справді думаєш, що можеш ось так просто піти? Тобі доведеться віддати все, що тобі віддав мій чоловік, подруго.

– Так, я йду, просто так, — посміхаючись відповідає Анжела, — у вас немає доказів, гроші він давав мені просто так, бо я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, прісна булочка.

Я в будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що угомонись і радій, що так все обійшлося… подруго.

Анжела пішла.

Юля і Боря довго мовчали.

– Чому ти мовчав?

– Боявся втратити тебе…

– Як нерозумно, Боря… сучасний хлопець, яка вагітність через тиждень, ну… ти що?

Боря розвів руками.

– Я обіцяю, Юля, більше ніяких таємниць…

Прошу дуже уважно прочитати цей текст, якщо вам раптом здалося, що автор неправильно використав мовний зворот, що такого не буває і бути не може, що так сто років не розмовляють, що вам не подобається те, що робить автор, і взагалі, автор не виправдовується щодня за помилки і не просить пробачення, нахабіла…

То нам не по дорозі.

Повідомляти мені про те, що ви у свої шістдесят років з невеликим слухаєте рок і носите міні-спідниці, не треба, мені не цікаво.

Старатися образити, принизити тощо, викликати в мене почуття гніву або сорому, також не варто.

Я людина, з плоті й крові, а не цукерка, щоб всім подобатися.

Зі своєю думкою про мій недолік не сюди.

Тут мій дім і мої друзі сюди приходять за гарними емоціями.

Закрийте сторінку і спокійно видаліться, коментатори всякої нечисті й дурощів йдуть у бан.

І мені байдуже, що вам байдуже.

Вихід он там….