Наближується колом чи трактором, тітонько?

Так пролунало з вікна позашляховика, який щойно розчавив заднім колесом декоративний газон. Марта Гринчук стояла на веранді дачі в Кременці з лійкою для поливу в руках і не вірила власним очам.

Була суботня ранкова пора, кінець серпня, повітря ще важке після недавнього дощу. Через паркан чутно було, як сусід дивиться телевізор — трансляція футболу, чийсь гол, оплески. Марта саме зібралася поливати помідори в теплиці, коли до будинку з гуркотом підкотив темно-сірий позашляховик і в'їхав просто в клумбу з лавандою.

За кермом сидів її племінник Роман, чоловік років сорока з животиком, що вже почав рости, і золотим ланцюжком під розстебнутою сорочкою. Поруч вийшла його дівчина Даринка, на ногах — сандалі на платформі, які одразу ж загрузли в розмоклій глині біля криниці.

— Фу, яке тут болото, Романе! Ти казав, тут буде тераса! — скривилася Даринка, з огидою розглядаючи забруднені пальці.

Марта поставила лійку на поручні. — Добрий день. Могли б хоч подзвонити. Я вас не чекала.

— Ну от, тітко, ти завжди така похмура, — махнув рукою Роман і окинув поглядом ділянку, наче свою власність. — Приїхали на три дні, шашлики посмажити, провітритися. У Тернополі зараз пекло, сорок градусів на асфальті.

— Тут не готель, — спокійно сказала Марта. — А вільна кімната лише одна, там консерви лежать і білизна сушиться.

— Переставимо, — відмахнувся Роман. — Але спершу треба вирішити важливіше питання. Машину. — Кивнув головою на позашляховик, що стояв упоперек клумби. — Куди її поставити, на дах сарая?

— На майдані є стоянка біля пожежної частини, — запропонувала Марта. — Заасфальтована, під камерою.

— Сто п'ятдесят метрів пішки в таку спеку? Нізащо. У мене там охолоджений борщ, колонка, сумки. Приїхав відпочити, а не тягатися вантажником.

Даринка тим часом обходила машину, притримуючи поділ короткої сукні. — Романе, це справжнє середньовіччя. Що це за кущі посеред двору? Навіть шезлонг тут не поставиш.

— Саме так, — кивнув Роман, відкриваючи багажник. — Тітко, слухай план. Ця лаванда все одно нікому не потрібна. Розчистимо майданчик, насиплемо щебінь — і буде нормальна парковка.

Він витяг із багажника металеву каністру з темними плямами на боці, лопату та змотаний сталевий буксирувальний трос.

— Що в каністрі? — запитала Марта, відчуваючи, як у грудях стискається злість.

— Солярка з відпрацьованим маслом і якоюсь хімією проти бур'янів, хлопці з автосервісу порадили, — гордо пояснив Роман. — Виллємо під корені, щоб знову не проросло. Ввечері замовлю доставку щебеню.

— Цю лаванду я саджала вісім років, — тихо сказала Марта. — Кожну зиму вкривала лапником.

— Знову драма, — закотила очі Даринка. — Чоловік старається, лад тут наводить, а вона плаче над квіточками.

— Це моя ділянка, — відповіла Марта. — І жодного щебеню тут не буде.

Роман узявся в боки. — Тітко, не сердься. Ти сама, навіщо тобі цей город у твоєму віці? Ми тобі тут цивілізацію робимо, а ти замість подяки строїш із себе пані.

— Я не просила ніякої цивілізації. Забирай речі і виїжджай за ворота.

Даринка спохмурніла. — Романе, зроби щось. Я хочу хоч душ прийняти, тут спека нестерпна.

— Ніде, — сказала Марта. — Насос у криниці, лійка на клумбі.

— Що?! — витріщила очі Даринка. — А як нам вмиватися після дороги?

— Ніяк. Сідайте і їдьте назад до Тернополя.

Роман гепнув лопатою об плитку. — Що ти верзеш, стара? Сто кілометрів пилюкою тряслися по трасі, а ти нас від воріт виганяєш?

— Ніхто вас сюди не тягнув.

— Тебе ніхто й не просив запрошувати, це наш будинок! Батько його будував, ясно? Це наша родова земля!

Марта підійшла до нього ближче. — Батько будував, але я після його смерті викупила кожну частку. Твоїй матері гроші перевела, тобі готівкою в руки відрахувала, до останньої копійки. Забув? Я нічні зміни в котельні брала, щоб це виплатити.

— Що, думала, виплатила і тепер тут господиня? — гаркнув Роман і ступив ближче. — Це спільна, родинна власність. І моя машина тут стоятиме, зрозуміло? А ці кущі я зараз викорчую, раз по-доброму не виходить.

Схопив каністру й відкрутив кришку. У дворі розлився задушливий запах солярки.

— Відійди, тітко, не зв'язуйся. Зачеплю трос за буксирувальну петлю — і за пару хвилин ці квіти вирву разом із корінням.

Даринка посміхнулася і схрестила пальці. — Нарешті покажи йому, хто тут головний.

Марта відступила на крок. Руки трохи тремтіли, але в голові раптом прояснилося. З такими людьми домовитися неможливо — вони розуміють лише силу. Вона сягнула в кишеню городнього фартуха і намацала пластиковий корпус пульта з двома гумовими кнопками.

Торік, коли вона замовила автоматичний полив, майстер підключив до криниці потужний насос із тиском шість атмосфер. Труби з прихованими латунними форсунками йшли вздовж усієї клумби та вздовж заїзду. Тиск був такий, що збивав із гілок навіть стиглі яблука.

Вона глянула на машину. Вікна з боку водія і пасажира були опущені наполовину через спеку. На сидіннях світилася світла оббивка, на панелі приладів виблискував великий сенсорний екран. Поряд на доріжці стояло відро з маринованим м'ясом і паперовий пакет із деревним вугіллям, який Роман уже розкрив.

Марта натиснула кнопку на пульті, аж клацнуло. Мовчки рушила до дров'яника, піднялася на веранду літньої кухні і сховалася за дерев'яним поруччям.

— Куди знову зникла?! — крикнув їй услід Роман, тягнучи каністру до кущів. — Думаєш, сховаєшся?!

Відповідь прийшла з газону. Під дерном сухо клацнуло пускове реле. Земля здригнулася від наростаючого гулу глибинного двигуна. За секунду з різким шипінням із трави вистрибнули латунні форсунки. Пролунав звук, схожий на постріл із шланга, і над клумбою піднялася густа крижана водяна стіна.

Перший потужний струмінь ударив просто в металеву каністру, яку Роман тримав обома руками. Удар був такий сильний, що метал ум'явся всередину, і каністра вилетіла з рук, покотилася в траву, розливаючи смердючу солярку прямо на його замшеві черевики.

— От халепа! — заволав Роман, коли другий водяний потік ударив його в груди й збив із голови кепку та сонцезахисні окуляри в кропиву.

Ожила й друга форсунка біля сходів. Густа завіса крижаної води вдарила по Даринці. Її літня сукня за секунду промокла й прилипла до тіла, накручене волосся перетворилося на мокрі пасма.

— А! Романе, вимкни це! Вимкни негайно! — верещала вона, розмахуючи руками. Сандалі на платформі роз'їхалися на мокрій глині. Даринка з ляпасом сіла просто на край клумби, на розкритий пакет із вугіллям. Сухе вугілля змішалося з водою, що бризкала, і перетворилося на густу чорну кашу, яка заліпила їй коліна, руки й обличчя.

— Де тут в біса вимикається, тітко?! — репетував Роман, намагаючись прорватися крізь завісу до веранди. Але латунні форсунки оберталися з невблаганною регулярністю, відрізаючи йому будь-який доступ. Вода з сорокаметрової криниці мала ледь п'ять градусів. Роман захлинався, кашляв і хапав ротом повітря від холоду.

Потім потік дістався до відкритого позашляховика. Вода лилася у вікна, в салоні голосно хлюпало. Крижані бризки заливали сенсорний екран, панель приладів, зникали у вентиляційних решітках і вбиралися у світлу шкіру сидінь.

— Машина! Чорт, моя машина! — заревів Роман нелюдським голосом, забувши про лаванду, солярку й свої так звані права. Побіг до дверей водія, послизнувся на грязюці, проїхав animаtом на животі частину шляху і врізався плечем у мокре колесо.

Даринка, вся вимазана вугіллям і сльозами, повзла за ним рачки. — Романе, поїхали звідси! Вона божевільна, вона нас тут потопить!

Роман з третьої спроби вхопився за ручку, вгніздився у хлюпаюче авто й натиснув кнопку запуску. Двигун за мить завівся.

— Сідай, чорт забирай! — крикнув він у вікно. Даринка загубила одну сандалю в грязюці, кинулася на заднє сидіння і хряснула дверима.

Марта стояла на веранді літньої кухні, міцно стискаючи пульт у кишені, і спокійно спостерігала за цим видовищем. Позашляховик із виском шин рвонув від будинку, колеса розкидали грудки грязюки по кузову й дзеркалах. Роман здавав задом навмання, збив дерев'яний кілочок біля паркану, пом'яв бампер об стару металеву бочку для дощової води і з гуркотом виїхав на польову дорогу. Ворота залишилися розчахнутими.

Марта почекала кілька хвилин, а потім натиснула другу кнопку на пульті. Гул насоса стих, форсунки з тихим клацанням заховалися назад у траву. Чутно було, як з листя капають останні краплі і в канаві за парканом квакають жаби. Повітря пахло озоном і мокрою землею, як після грози.

Вона зійшла з веранди. Дві гілки лаванди справді зламалися під колесами — вона обережно обрізала їх секатором і віднесла на компост. Каністру з соляркою потоком віднесло аж до краю канави, кришка відлетіла, але сильний струмінь води не дав маслу увібратися в клумбу — все змило у водостік за межі ділянки. Марта зачепила смердючу бляшанку граблями, витягла на доріжку і кинула в сміттєвий бак. Потім зачинила хвіртку і засунула сталевий засув.

Телефон у кишені фартуха задзвонив за півгодини, коли Марта мила руки біля садового умивальника. На екрані світилося ім'я Ольга — сестра покійного чоловіка і мати Романа.

— Марто! — вибухнула Ольга одразу після відповіді так голосно, що аж у вусі дзвеніло. — Ти зовсім здуріла на старість?! Діти приїхали до тебе по-людськи відпочити, а ти їх поливаєш, як худобу?!

— Роман весь тремтить від холоду, електроніка в машині накрилася! У Даринки істерика, сукня за п'ять тисяч у смітнику!

— За кого ти себе тут узагалі маєш, на дідусевій землі?!

Марта взяла зі столика огірок і хруснула, відкусивши шматок. — Роман переплутав межі.

— Які межі?! Не крути! Ми на тебе адвоката знайдемо, той будинок у тебе назад заберемо, зрозуміло? Ти там ніхто!

— Ділянка оформлена на мене, — спокійно відповіла Марта. — А ваша розписка про виплату лежить удома в шухляді. Забула, як сім років тому бігали по нотаріусах і благали, щоб я вам частки викупила? Я за вас кредит виплачувала, поки ви на море їздили.

— Як у тебе взагалі язик повертається родині копійки виказувати?!

— Повертається легко, — твердо сказала Марта. — Твій син приїхав сюди з соляркою і отрутою від бур'янів. Хотів мені клумби «полити» і зробити тут парковку. На чужій землі.

— Якщо він ще раз з'явиться біля моєї брами, я викладу запис із камери в групу в фейсбуці для всієї садової кооперативи. Хай усі подивляться, якого нападника ти виховала і як він потім тікав рачки з болота.

У слухавці запала незручна тиша. Ольга явно не чекала такого спротиву. — Який запис? Ти вигадуєш!

— Хочеш перевірити? — усміхнулася Марта. — Камера висить прямо під карнизом, зі звуком. Так що передай своєму орлу, хай сидить у Тернополі й сушить сидіння. Кінець розмови.

Вона поклала слухавку і заблокувала номер невістки. Слідом за ним — і номери Романа та Даринки.

Минуло два тижні. Задушлива серпнева спека спала, ночами вже тягло прохолодною вологістю від Ікви. Поламана лаванда швидко ожила й розцвіла фіолетовими кущиками, кам'яною доріжкою розпливлися розрослі хости.

У суботу опівдні біля паркану загальмував синій мікроавтобус сусіда з кінця вулиці, пана Ковальчука. Марта саме виходила з кошиком свіжих яблук. Дідусь заглушив двигун, зняв кепку й обперся на паркан.

— Добридень, пані Марто. Ваш племінник, що їздить тим чорним позашляховиком, залив усю нашу сусідську групу у фейсбуці.

Марта зупинилася біля хвіртки. — І що пише?

— Пише без перепину, — пробурчав розважений пан Ковальчук. — Каже, ви зла тітка, облили людей із шланга, не пустили родину на дачу. Вимагає, щоб правління кооперативу примусило вас за власний кошт зробити паркувальний заїзд за парканом.

— А що на це правління? — усміхнулася вона.

— Голова йому прямо в групі написав, — засміявся сусід. — Каже, хочеш власне місце — купи поле біля Почаєва. Або став машину біля сільської корчми, там місця вистачить.

— А після того племінник зі своїм аватаром із групи зник.

— Так йому й треба, — сказала Марта. Передала сусідові через паркан кілька великих жовтих яблук. — Ось, пані Ковальчук на пробу.

— Дякую, господине. — Сусід завів мікроавтобус і повільно поїхав далі вулицею.

Марта повернулася на веранду і сіла на дерев'яну сходинку. Попереду були два спокійні дні. На клумбі гуділи бджоли, в теплиці доспівали помідори, а паркан надійно відділяв її світ від чужого нахабства і дурості.