Та невже, це справді проблема?

— Та облиште, яка це біда…

Зустрівся в коридорі з Оленкою, нашою фінансовою директоркою, вона похизувалася картонною коробкою.

Питаю:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені в пробці подарував старий друг (на коробці напис: «Медтехніка»)
— Це на що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що і сама можу подарувати йому навіть дезодорант, і він щиро зрадіє. Познайомилися ще в 98-му. У мене тоді були великі неприємності з машиною. Молода була, дурна, і купила на свою голову Тойоту у перегонщика, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення ліве, ще й знайомі міліціонери взяли гроші, пообіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам по дорозі віддала з гаманця останні гривні, щоб не евакуювали.

Коротше, машина дорогуща, а тепер її тільки на запчастини…
Заїхала у свій двір, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком і ридаю. Не хочу у такому стані з’являтися вдома…
Стукають у вікно, відкриваю. Чоловік з лопатою в оранжевій жилетці вибачається і весело каже:

Не могли б Ви від’їхати на п’ять метрів? Ми тут зараз майданчик перед сміттєзбірником асфальтувати будемо. А чого Ви плачете, щось сталось?
Я хотіла його послати підалі і закрити вікно, щоб асфальтом не так смерділо, але сама не знаю чому, в двох словах переповіла йому свою біду.

Він відповів:
— Та облиште, яка це біда, головне, щоб всі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, не пригостите?

Я розсердилася на себе від того, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його зухвалість, але машинально простягнула йому рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, нас ж бо двоє…
Я була шокована від такої нахабності, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила ридати, нікому вже не заважаючи.
Хвилин через десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло питаю:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у Вас є чим записати? Записуйте.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: Це домашній номер, телефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що Ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і напевно Вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сизому асфальтовому диму, а я залишилася у ступорі, не знаючи, що і думати.
Ввечері все ж зателефонувала (а чого мені втрачати..?)

А вже через два дні, зранку в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали нові номери! (даішники аж з вікон своїх повискакували, щоб мені догодити…)

Я тиждень шукала дорожнього робітника Гену, щоб подякувати і все-таки знання довели до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогущі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще так близько, що навіть генерал передавав привіти йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку тому він був дуже небідною людиною, торгував медтехнікою, але кризис знищив його бізнес, тепер працює на трьох роботах — доба через троє, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в своєму житті, пішла в шкільну їдальню мити посуд.

І все заради того, щоб «не випадати з колії», адже жили вони в величезній двохсотметровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, рвали жили. Продали з дому все, крім шкільних підручників, але ніщо не хотіли продавати квартиру, хоча тільки на комунальні платежі і охорону щомісяця йшло 30 000 гривень.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на 1500 гривень на місяць на трьох (добре, що дочка в звичайну школу ходила).
З того часу ми з Геном здружилися сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не пройшло і двох років, як Гендо піднявся вище, ніж був до кризису.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені у дах, дивлюся Гена на джипі:
— Оленка, хочеш дозиметр подарую?
— Давай.
— На, клацай з задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй…