О, не вже це таке лихо?

— Та ні, годі вже, яка це біда…

Зустріла в коридорі Олену, нашу фінансову директорку, вона хвалилася картонною коробкою.

Питаю:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені подарував у заторі старий приятель (на коробці напис: «Медтехніка»)
— Це ж на що він натякає?

— Ні на що, просто знаю його так давно, що навіть дезодорант можу подарувати, і він щиро зрадіє. Познайомилися в 98-му. Я тоді мала величезні неприємності з машиною. Молода була, дурна, купила “Тойоту” в перегонщика, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення фальшиве, та ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею стало те, що даішникам по дорозі віддала останні гривні з гаманця, щоб не евакуювали.

Коротше кажучи, машина дорога, а тепер тільки на запчастини…
Заїхала у двір, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома…
Стукають у вікно, відкриваю. Чоловік з лопатою в помаранчевому жилеті вибачається й весело каже:

— Не могли б ви від’їхати на п’ять метрів? Ми тут будемо асфальтувати майданчик перед сміттєзбірником. А чого ж ви плачете, щось сталося?
Спочатку хотіла його послати подалі і закрити вікно, щоб асфальтом не так пахло, але сама не знаю чому, в кількох словах переказала йому свою біду.

Він відповів:
— Та ні, годі вже, яка це біда, головне, щоб усі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, не пригостите?

Я роздратувалася на себе через те, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його нахабство, але машинально простягнула йому рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, нас же двоє…
Я була в шоці від такої нахабності, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і продовжила спокійно плакати, нікому вже не заважаючи.
За десять хвилин знову постукав робітник.

Я відкриваю й зло питаю:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у вас є чим записати? Записуйте.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: Це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і напевно вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сизому асфальтовому димі, а я залишилася в ступорі, не знаючи, що й думати.
Ввечері все ж таки зателефонувала (а що втрачати..?)

А вже через два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали нові номери! (міліціонери аж з вікон своїх повискакували, щоб мені догодити…)

Я тиждень шукала дорожнього робітника Гену, щоб подякувати, і таки язик довів до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще так близько, що генерал передавав вітання йому і дружині…

І Гена розповів, що ще пів року тому він був небідною людиною, торгував медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює на трьох роботах — добу через три, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в житті, пішла до шкільної їдальні мити посуд.

І все для того, щоб “не випасти з обойми”, адже жили вони в величезній двохсотметровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, напружувалися. Продавали з дому все, крім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча лише на комунальні послуги і охорону йшло 24 000 гривень на місяць.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на півтори тисячі гривень на місяць на трьох (добре, хоч дочка в звичайну школу ходила).
Відтоді ми з Геном здружилися сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не минуло й двох років, як Ген таки піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся, Гена на джипі:
— Оленко, хочеш лічильник Гейгера подарую?
— Давай.
— На, тішся з радістю, і ні в чому собі не відмовляй…