Двадцять років болю та розчарування: як родина чоловіка зробила моє життя нестерпним

Вже двадцять років біль і розчарування: як колишня родина чоловіка перетворила моє життя на пекло.

Коли я востаннє зачинила двері свого київського дому, мені здавалося, що починається нова, чудова глава життя. Я летіла не просто за кордон, а до Львова — щоб стати дружиною. Не просто дружиною, а дружиною шанованого чоловіка, розумного, зрілого, який покинув заради мене попередню родину. Весілля в Церкві Святого Юра видавалося початком казки. Заздрість подруг, захоплення знайомих, світські прийоми, фуршети, фотографії у журналах — здавалося, що доля нарешті подарувала мені те, про що мріє кожна жінка. Але я й подумати не могла, що все це стане глянцевою обкладинкою, під якою приховані роки болю, зради і самотності.

Самійло був старший за мене на чверть століття. Дітей у нас не було — мені було майже сорок, а він вже мав проблеми зі здоров’ям. Його дорослі дочки, мої ровесниці, Катерина і Олена, спочатку зустріли мене з презирством і холодом. В моїх очах вони були нахабними, розпещеними, з руки простягнутими. Вони заходили до нашого дому, забирали картини, сервізи, статуетки. І жодного разу не питали дозволу. Самійло мовчав. Мовчки дозволяв їм грабувати нас — його нову дружину та дім. Він жив зі мною, але продовжував платити аліменти своїй колишній дружині. Так, це все було прописано в шлюбному контракті. Поки ми скромно винаймали квартиру, його екс-дружина насолоджувалася сімейним особняком і щомісячними переказами з його пенсії. Я варила йому борщі, сиділа поруч, коли він не міг встати з ліжка, а гроші йшли в минуле.

Коли він захворів, уся наша розкішна життєва картина обвалилася. Не було ні подорожей, ні берегів, була лише боротьба зі спільною бідою. І після його смерті? Його дочки вдерлися в наш дім і забрали все, що вважали “сімейним”. Зламали дверцята шафи, забрали крісло, навіть чайник. Я мовчала. У мене не було сил боротися. Все, що мені залишилося — це прізвище Самійло і маленька квартира в Солом’янці, в Києві, здається в оренду. Тільки ці гроші й дозволяють мені вижити, адже у Львові я лише одна з нужденних, що живе в соціальній квартирі. Місцева соціальна служба постійно перевіряє, чи не брешу я, чи не заробляю десь таємно. Я живу наче під лупою, серед чужих облич, у холоді і невідомій мові.

Коли я приїжджаю до Києва, у свою маленьку квартирку, сусіди дивляться на мене, як на “львів’янку”, з легкою заздрістю. Ніхто не знає, що я приїжджаю не відпочити, а хоча б трохи видихнути. Тут, у своєму куточку, я почуваюся живою. Тут мене не докоряють, не грабують, не стежать за кожним моїм кроком. Тут — моя тиша. І як би не дзвонили мені подруги, заздрячи моєму “львівському щастю”, я знаю, як виглядає Львів насправді — не місто любові, а місто самотності.

У мене немає дітей. Немає рідних. Лише подруги, які приїжджають у гості — переночувати і скористатися безкоштовним “європейським” дахом. Потім зникають. Залишається скайп, розмови по домашньому телефону і порожнеча. Я живу на межі — між двома країнами, двома життями, двома світами. Іноді хочеться все кинути і повернутися назавжди. Але куди? До кого? Все вже прожито, втрачено, зраджено. Залишилось лише одне — терпіння.

Може, доля все ж змилосердиться. Може, хоча б на старості я поживу так, як мріяла. Поки що — я просто тримаюся. Стиснувши зуби. Як маленький герой з казок. У Львові.