Connect with us

З життя

Замала для селища

Published

on

Вже кілька днів, як Ніна дізналася, що сесія триватиме довше, ніж очікувалось, і відчула неабияке полегшення. Минулого літа вона провела в селі і це було для неї непростим випробуванням. Коли вона навчалася в університеті, то жила у тітки в Києві кілька років. Так звикла до ритму та зручностей великого міста, що повертатися до рідного села їй зовсім не хотілося.

В університеті Ніна настільки звикла до самостійності та всіх привілеїв міського життя, що навіть не могла уявити повернення до села. Хоч вона і виросла там, але тепер рідне село здавалося їй не до місця та безглуздим.

Домашні справи, худоба, самі люди, вічні клопоти та порожні заняття. Жодного тобі латте зі соєвим молоком у кав’ярні, жодної можливості відвідати клуб чи ресторан. Навіть інтернет працював з перебоями в цій глушині. Справжня катастрофа!

Про метро та таксі можна було забути на все літо, хоча їздити там було нікуди. Зате скрізь гавкали собаки, ніби не мали іншої справи, а на світанку будили славнозвісні українські півні.

Комфортне життя швидко стає звичним. За п’ять років Ніна звикла до міста – три роки в коледжі та два в університеті.

Мамина сестра, тітка Оксана, залишила батьківський дім ще в юності та переїхала до Києва, і Ніна дуже поважала її за це. Перспектива знову жити в селі ніяк не приваблювала студентку, але відмовити матері вона не могла.

Так, за мамою скучила, але думки про важку роботу в полі та домашні клопоти, відсутність звичних розваг та навіть простих зручностей, без яких вона вже не уявляла свого життя, її не радували.

Не вистачало лише кондиціонера в хаті! Як там жити?

Селяни здавалися їй обмеженими. Дівчата не знали, що таке хайлайтер, Tinder чи Netflix. Коли запитувала, що дивляться, всі відповідали одне слово – телевізор.

– А як з хлопцями знайомитеся, якщо нема тіндера?

– Та всі одне одного знають, – відповідали з усмішкою.

Ніна до жаху згадувала минуле літо. Вона так і не змогла освоїтися у власному домі. Усі три місяці чекала завершення літа, мріючи повернутися до комфортного середовища. І тепер, вже в кінці червня, їй знову доведеться туди повернутися…

Поїзд, далі електричка. За запітнілим склом миготять поля, чергуються з лісами, пролітаючи повз неї. Електричка віддаляє її від цивілізації, а душа Ніни плаче.

Це ще не кінець дороги – електричка зупиняється в райцентрі з похмурими п’ятиповерхівками, звідки до села ходить автобус. Точніше, так званий автобус. Радше, сарай на колесах. Далі буде тільки гірше.

Ніна, вже на фінішній прямій, проклинала все на світі. Водія, який, здавалося, навмисне потрапляв у всі ями на дорозі, себе, за те, що погодилася поїхати, а не залишилася в гуртожитку чи у тітки, матір, що народила її в селі, і так далі за списком.

Ледь вийшовши з автобуса, вона впала в мамині обійми.

– Дай поцілую! Рік не бачила свою донечку! – радісно загомоніла Ольга Іванівна.

– Мамо! – пробурмотіла Ніна, трохи пом’якшившись. – Все, відпусти.

– А чого таке лице невдоволене? – усміхаючись, спитала матір, беручи на себе дві третини сумок. – Дивися веселіше, ти дома і попереду ціле літо!

– Це і лякає! – простогнала дочка. – Літо в селі…

– Тут і повітря чистіше, і екологія краща, – відзначила Ольга з упевненістю. – Це факт! І люди у нас добріші, все одне про одного знають.

– Все знають! – підхопила Ніна. – Як казав тато: в одному кінці села хтось пчихнув, а в іншому вже всім відомо!

– Тато казав трохи інакше! – засміялася мати. – Це додає відповідальності. Всі все знають, тому і поводяться гідно. Або принаймні намагаються. Й не тільки тут, у місті теж вистачає дурнів.

– Як люди, якім здається, що суші – це просто рис з рибою, можуть бути гідними? – побачивши нерозуміння на обличчі дочки, Ольга засміялася.

– Ти у мене ще маленька! Задираєш носа через дрібниці. Єдине, що в селі погане, це погані дороги. Це вже не оскаржиш.

Здавалося б, на цьому суперечка завершилася. Насправді ж мати й дочка постійно поверталися до цієї теми. Ніну дратувало все – від сільської їжі до виття собак, але найбільше її дратували люди, які не знали іншого життя. Серед них дівчина відчувала себе чужою.

– Не будь такою самовпевненою! – наполягала Ольга Іванівна, іноді вона ловила себе на думці, що повторює ці слова вже вп’яте за день. Як об стіну горохом.

Можливо, дитині просто подобається відчувати, що вона не така, як всі, що вона краща? Хоча яка вона вже дитина? Сама Ольга в її віці вже була мамою. Вона не розуміла, чому дочці так подобається відчувати власну перевагу. Може, її зачіпало, що вона і сама з села і не могла з цим змиритися?

Незабаром Ніна знову звикла до ранішнього вереску півнів, до роботи в городі, навіть до відсутності будь-яких розваг, крім вечірніх зустрічей у бібліотеці та рідких концертів у клубі.

Вона могла б звикнути до всього, але не до людей. Кожен селянин здавався їй обмеженим і недалеким. Настя не розуміла, чому ніхто з них не виїхав, як вона або її тітка, подалі від такого життя.

Вони ніби застрягли у цьому світі деградації й неуцтва. І їх все влаштовує!

– Їм це подобається! – пояснювала мама. – Вони іншого життя не знають.

– Якщо не розширити людині рамки, вона ніколи й не зрозуміє, що за їх межами краще! – погоджувалася Ніна. – Але чому ніхто не намагається жити по-людськи навіть у цих умовах? Займатися самоосвітою? Творчістю? Вивчати науку?

– Коли? – сміялася Ольга. – Треба ще город зорати, дрова накласти, піч натопити, корову подоїти…

– Мене жахає це плебейське буття! – зі зневагою промовила Ніна.

– Ну-ну, годі на всіх дивитися як на плебеїв. У них просто незвичний для тебе уклад. Я жила в місті, там рівень життя теж різний. Ти сама забула, як була маленькою? Ти тут любила жити! Я пам’ятаю, як ти сиділа на ганку і гралася з сусідською Наталею. Як моркву гризла просто з відра, не встигала її навіть помити. Як ганялися за курчатами, а потім від квочки тікали! Забула?

– Забула і не хочу згадувати! – зухвало відповіла дочка. – «Люди в місті все одно інші» – подумала вона, але промовчала.

В місті вона швидко влилася в студентську компанію. Її інтереси розуміли і приймали як в коледжі, так і в університеті. Тут же поговорити навіть не з ким. Ніна мучилася від самотності.

– Те, що я змогла заощадити на твоє навчання в місті, ще не означає, що ти чимось відрізняєшся від інших людей на планеті! – зауважила мама.

– Відрізняюся! – заперечила Ніна, задравши носа.

– Тобі це подобається?

– Що саме?

– Відчуття переваги! Тобі подобається усвідомлювати, що ти тут найрозумніша? Ти думаєш, що ти краща через це?

Ніна замислилася. Спочатку вона хотіла заперечити, але потім проаналізувала свої відчуття і кивнула. Мама зітхнула. Напевно, це поведінка дочки і є наслідком низької самооцінки. В інших випадках не хочеться підноситися, принижуючи інших.

– Так, я вважаю себе кращою! – тимчасом почала говорити дочка. – Тут всі дурні.

– І я?

– Ти ні, ти нормальна. І тітка Оксана теж. А решта нічого не знають. Я нещодавно розмовляла з вчителькою української мови та літератури. На мій погляд, вчителі повинні бути найосвіченішими в місцях, де немає наукових центрів і університетів. Так от, вчителька української не знає, що розвиток жанрології рухається за семіотичною тріадою – від синтактики до семантики і далі до прагматики! Та Бог з тим, навіть апелятивні тріади в принципі назвати не може!

– Так і я не в курсі, що це взагалі таке! – зауважила мама і усміхнулася, незадоволено дивлячись на доньку. – Я виходить теж дурна? З ким ти говорила, з Інною?

– Так, правильно. В окулярах така, несуразна панянка.

– Інна веде українську мову в молодших класах. Вони проходять тільки ази, а не твої апелятиви чи як ти їх там назвала.

– Проте, сама-то знати українську вона повинна!

– Ну, звісно, повинна. І вона знає її відмінно, рівно настільки, скільки потрібно дати учням з першого до четвертого класу по державній програмі освіти! – терпляче пояснила мама.

– От я про це ж! – закивала Ніна. – І ніякого більше розвитку. Я ж це знаю, хоч і не моя тема.

– Я тільки не розумію, чому ти цим так пишаєшся? Слухай, не всім бути Вікіпедією, у всіх різний шлях! – перебиваючи терпіння, нахмурилася Ольга Іванівна. – Можливо, ти знаєш більше за інших, але це ще не робить тебе розумнішою за всіх. От уяви, якщо ти потрапиш у компанію, де всі значно розумніші за тебе. Вони й тебе вважатимуть простою сільською дівчиною. Тобі буде приємно?

– Мені це не загрожує! – відповіла дочка різкіше, ніж хотілося. – Я завжди зможу підтримати розмову з освіченою людиною.

– Не будь в цьому так впевненою, моя дорога! В місті ти теж відчувала гординю?

Ніна задумалася.

– В місті більше людей мого рівня.

– Якого рівня?

– Вищого, ніж у селі! – Ніна сердилася, бо мама дивилася на неї, наче на дитину, ось-ось тупне ногою і розплачеться. – Там я не відчуваю себе самотньою, хоча перший час теж довелося важко.

– Та невже? Було складно?

– Так звісно. Кажуть же, можна вивезти людину з села, але не село з людини. Звісно, на мені залишився відбиток… Всього цього. Я не користувалася особливою популярністю на початку.

– Це тебе зачіпало?

– Звісно, зачіпало! Але я навчилася жити й поводитися інакше. З мене не лишилося нічого такого, через що можуть осудити.

– І тому тепер осуджуєш ти?

– Ти дійсно вважаєш, що це гординя?

– Так. І проблеми з самооцінкою. Ти пишаєшся тим, що щось знаєш, забувши про нескінченну безліч речей, які поки не розумієш. Згори дивишся на місцевих, ніби вони стадо, а не живі люди. Розумію, вони справді книжки не читають, політикою майже не цікавляться, в театр не ходять. Ну скажи, який рівень знань їм мати в селі? Хто їм що викладав? І, до речі, ти ще не до кінця позбавилась від сільських замашок!

– До кінця! – обурилась Ніна.

– Не чула я від міських слово «шибко», а ти його вже два рази сказала! – хитро зауважила мамуля.

– Але я ж…

– Що? Неприємно? Ти людей не суди, і не говори за себе, тебе послала в університет, ти й вчилась. Ти подумай за них. За все тих, на кого ти так зверху дивишся. Ти навчалась в університеті два роки, до цього – в коледжі, поки жила в тітки. Ти знаєш щось про мову, літературу, історію, ти молодець, так тримати! А вони знають, як обробляти землю. У який період краще вирощувати той чи інший овоч. Якими травами можна лікувати недуги, не вдаючись до антибіотиків. Ти це все знаєш?

Ніна завагалася.

– Не знаю, бо не вчилася цьому! – викрутилася вона.

– Власне, ти могла б навчитися, поки жила вдома. Ще до коледжу, але ці знання від тебе вислизнули. А тепер ти осуджуєш інших за обмеженість! – зі сміхом сказала Ольга. – Подумай над цим.

Ніна замовкла. Неприємно, коли тебе осуджує рідна мама. Та й за що? За те, що у свій час не змогла полюбити город чи миття гір посуду, кішок чи жахливих круків у високій траві?

Сказала б, що не для цього її мама виховувала, але тут можна й посперечатися.

На мить у її голові майнула думка, що можна влаштуватися в школу. Організувати якісь додаткові заняття для розвитку цих селян чи хоча б їхніх дітей, щоб вони стали більш освіченими. Але вже через хвилину вона відмахнулась від цієї ідеї. Навряд чи вони знайдуть час за прополкою огірків та посадкою картоплі. Їм це все одно не допоможе. Чого дарма зусилля витрачати?

Ніна припинила сперечатися з мамою щодо сільського життя та його мешканців. Видно, матуся й сама недалеко від них пішла. Роки життя в селі позначились у її свідомості. Їй не зрозуміти!

Треба просто пережити це літо, а на наступне влаштуватися десь на роботу в місті або ще краще заміж вийти, щоб її вже точно не забрали додому.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × три =

Також цікаво:

З життя11 хвилин ago

Втратив її назавжди, не встигнувши попросити вибачення

Темні вулиці Чернігова провожали Тараса додому після важкого трудового дня. Він крокував, занурений у свої думки, але тривога стискала йому...

З життя14 хвилин ago

Я – більше ніж доглядальниця

Мені 62 роки, я живу у Львові і нещодавно пережила ситуацію, яка розколола моє серце. Моя донька, Соломія, та її...

З життя16 хвилин ago

Чому ти ненавидиш мене, коли я піклуюся про тебе?

Моє життя в маленькому селі під Житомиром перетворилося на нескінченний жах. Я, Олена, вже багато років живу під одним дахом...

З життя18 хвилин ago

Втрачена назавжди: не встиг вибачитись

Темні вулиці Львова супроводжували Тараса додому після довгого робочого дня. Він ішов, заглиблений у свої думки, але тривога стискала сердце....

З життя19 хвилин ago

Коли терпінню настав край, доля відкрила нові двері

Я більше не могла витримувати його гнів, але життя подарувало мені новий шанс. Вечір у нашій київській квартирі був звичайним:...

З життя1 годину ago

Втратити назавжди, не встигнувши попросити прощення

Темні вулички Києва супроводжували Миколу додому після важкого робочого дня. Він ішов, загублений у думках, а тривога стискала серце. Вікна...

З життя1 годину ago

Я приніс погані новини, але батьки вразили мене ще більше

Олег їхав у старенькому автобусі по загрузлих дорогах до батьків у передмісті Львова, і серце його стискалося від важкого передчуття....

З життя1 годину ago

Новий шанс: Як я звільнилася від тиранічного гніву

Вечір у нашій квартирі в Черкасах був звичайним, як сотні інших: я, Оксана, прибирала після вечері, мій чоловік Богдан дивився...