Незабутній день народження: невеличкий ювілей

Ігорь уважно оглянув свій робочий стіл. Тут завжди панував, як кажуть, творчий безлад. Але сьогодні він збирався піти раніше. В нього був день народження, маленький ювілей.

Ігорь також попросив ще тиждень у відпустку, плануючи відпочити з родиною на озерах, тому вирішив прибрати робоче місце. “Ну, здається, порядок,” — подумав він. Погляд його впав на фотографію в кутку столу, і серце наповнило спокійною сумом. Скоріш, це була ностальгія. Ностальгія за тим, що дорого, але вже не повернути. Такі ж фото, лише збільшені, висіли в його кімнаті в батьківській квартирі та в великій кімнаті у власній квартирі Ігоря. Той день він пам’ятає і досі, хоча пройшло вже багато років. І навіть не тому, що це було на його день народження.

Ігорь з братом сиділи на лавці біля під’їзду, коли старший розповідав сюжет нового бойовика, який вони подивилися у відеосалоні, виразно зображаючи персонажів. Захопившись, хлопці не помітили, як під’їхала машина їхнього батька.
Його веселий голос повернув їх у реальність. “Привіт, синку. З днем народження тебе.” Посміхаючись, батько дивився на Ігоря, дістаючи щось із-за пазухи. “Ось, поки що мій маленький подарунок,” — і батько дістав маленьке пухнасте кошенятко. Кошеня було сіреньке, з білими носочками на лапках і зацікавлено оглядалося.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З нею тато зазвичай їздив у відрядження. “Синку, треба від’їхати ненадовго. Але основний подарунок за мною. Тримай,” — батько подав Ігорю кошеня. “Налийте йому вдома молочка. А я повернуся на вихідні, підемо в магазин, і ти сам собі обереш подарунок, добре? А потім підемо в зоопарк.” Батько обійняв їх із братом і погладив по голові. “Вітя, ти надовго?” — запитала тоді мама. “Та ні, завтра до вечора буду вдома,” — відповів він, забираючи сумку з маминих рук. “Слухайте, а давайте зробимо фото на пам’ять,” — запропонувала мама.

Вони нещодавно купили фотоапарат, популярну тоді “мильницю,” і мама намагалася зберегти якомога більше моментів їхнього життя. “Та поспішати треба,” — сором’язливо усміхнувся батько. Справді, сидячий за кермом татів колега, дядько Толик, просигналив і, посміхаючись їм, виразно постукав по циферблату наручних годинників. Батько махнув йому рукою, мовляв, почекай хвилинку. Він поставив сумку на землю, знову взяв на руки кошеня, а Ігорь із братом встали по боках.

Вони посміхалися в об’єктив, навіть не підозрюючи, що кошеня стане для Ігоря єдиним подарунком. І останнім. Бо з того відрядження батько не повернувся. Як з’ясувалося пізніше, вони з дядьком Толиком мали везти велику суму грошей готівкою. У ті часи 90-х такі розрахунки були звичайною справою, і, дізнавшись про це, хтось навів на них бандитів.

Мама згодом розповідала, що, за словами слідчого, який вів справу, вбивати їх не планували. Грабіжники, очевидно, стежили за ними, обираючи момент, коли шосе буде пустим, щоб, зімітувавши ДТП, заволодіти грошима. Але, мабуть, щось не розрахували, удар був надто сильним, татова машина на швидкості злетіла з насипу, перевернулася і загорілася. Ні наводчика, ні нападників так і не знайшли, і через кілька років справа тихо була списана в архів. Щоразу, згадуючи про те час, мама казала: “Не знаю, ким були ці люди, і знати не хочу. Бог їм суддя. Але те, що могли допомогти і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи свої шкури — цього я їм ніколи не прощу.”

Ховали їх в один день. Батька і дядька Толика. Ховали в закритих трунах. Ігорь стояв поруч із плачучою бабусею, татовою мамою, і не розумів, що в тій оббитій темно-бордовим оксамитом дерев’яній скрині лежить його батько. Може, тому він ще більше місяця з надією біжав до дверей на кожний дзвінок. З надією на те, що все, що сталося, це якийсь поганий сон, зараз відкриються двері, і ввійде його тато, веселий, живий, трохи пахнучий димом сигарет та бензином. У батька були свої ключі, але кожного разу повертаючись із відрядження, він незмінно дзвонив у двері, Ігорь першим біг йому назустріч, а тато, посміхаючись, діставав із сумки якийсь подарунок, кажучи, що це від зайчика. Брат, як старший, підсміювався з нього. “Зайці не можуть мати подарунків! У лісі ж немає магазинів,” — сміявся він. “Ех ти, малючок.” Але Ігорь тоді не звертав уваги, і був дуже гордий, що лісові жителі знають про нього і ніколи не забувають.

Але тато не повертався, і з часом хлопець вигадав собі казку, ціле фентезі про те, що тата зовсім не вбили, а якийсь злий чарівник перетворив його на сірого кота. Кожен раз ця казка в уяві хлопця обростала новими подробицями, настільки, що він іноді сам уже починав вірити в це. Зараз Ігорь і сам вже не міг зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму, чи наївна дитяча віра в чудеса. Але тоді ці фантазії, напевно, допомогли йому пережити перший гострий біль втрати. Вже багато пізніше вони з братом, перебираючи в пам’яті події тих далеких уже днів, ловили себе на дивному відчутті. Наче татова душа справді якимось незрозумілим чином переселилась у сірого кошеня. Увесь час, поки кошеня, а згодом дорослий кіт, жив із ними, вони відчували незриму присутність батька. Наче він був десь поруч, лише невидимий для них. Але тоді, в дитинстві, вони не ділилися цим ні з ким, навіть один з одним. Кошеня назвали Буч, на честь одного з героїв диснеївських мультфільмів, які тоді кожної неділі показували по телевізору.

Ігорь із братом, та й мама, також дуже полюбили кота. Він без перебільшення став талісманом, оберегом їхньої сім’ї. Проводжав і зустрічав їх із братом зі школи, згодом із інституту, маму з роботи. Коли комусь доводилося хворіти, Буч був поруч, заспокійливо мурчав, лягав на хворе місце, намагаючись зігріти, і не відходив, поки людина не виздоровіла. Кіт прожив довге життя в їхній родині. Але час нещадний, і якось літнім недільним вечором він тихо пішов. На той час старший брат вже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть їхнього багаторічного улюбленця, він одразу приїхав. В останню путь кота провожали всією сім’єю. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого батька. Тато й запам’ятався їм назавжди саме таким, як у той останній день. Веселим, трохи поспішним, із кошеням на руках. Ігорь не був упевнений, але здається, що й мама відчувала щось подібне, тому що на пам’ятнику, окрім фотографії батька на повний зріст, на зворотному боці, художник на її прохання зобразив пустельну дорогу і машину на ній, що мчиться назустріч заходу сонця. Поховали кота на виїзді з міста в молодому тоді сосновому лісі. Хоч з того дня пройшло вже не одне десятиліття, і від могилки залишився лише ледь помітний горбок, Ігорь добре пам’ятав місце, і кожного разу, проїжджаючи повз, незмінно згортав туди, щоб постояти кілька хвилин, віддаючи данину пам’яті багаторічному улюбленцю.

Так що там казати, без сумніву, члену сім’ї, зі смертю якого пішла ціла епоха його життя. Епоха дитинства й юності. Ще раз поглянувши на фотографію і сумно посміхнувшись нахлинули спогадам, Ігорь узяв зі столу ноутбук, витер тильною стороною долоні заплакані очі й вийшов із кабінету.
Вдома на Ігоря вже чекали. Усі були в зборі. Приїхала мама, брат із родиною, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися в великій кімнаті, брат із племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Усі заплескали в долоні, а племінники хитро посміхаючись, попросили вгадати, що там.

Рідні й друзі знали про захоплення Ігоря комп’ютерними іграми, і він, думаючи про це, почав перераховувати. “Класний джойстик, кермо для перегонів? Вгадав?” Племінники, сміючись, похитали головами й відкрили коробку. Ігорь поглянув і буквально рухнув на підготовлений кимось стілець. Спогади дитинства знову пронеслися в голові, і непрошені сльози самі побігли з очей. А він і не соромився їх. У коробці сиділо кошеня, точнісінько таке ж, як те, що колись подарував йому батько. Сіре, пухнасте, з білими носочками на лапках. Спогади накрили його хвилею. Тато, Буч… Тоді, в дитинстві, Ігорь годинами розмовляв із котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радощі й печалі. У хлопця було стійке відчуття, наче він розмовляє з живим батьком. Принаймні, він його чув.

У цьому Ігорь був у таємниці переконаний навіть пізніше, ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього осмисленим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо муркотів.

Тепер уже його донька-підліток, приходячи зі школи, першою чергою йде на кухню, звідки через хвилину доноситься її невдоволений голос. “Що це в Бутчика мисочки порожні?! Кис-кис, маленький. Йди сюди, маля, зараз я тебе нагодую.” А котик, буквально нещодавно з’ївши свою порцію корму, запивши його свіженьким молочком, хитро на нього, Ігоря, поглядаючи, швидко сіменить на кухню на заклик своєї маленької господині.