Я не зламалась! Дружина без недоліків

Я не зламалася! Ідеальна дружина

Мій коханий залишив мене, дізнавшись, що я вагітна. Мабуть, я не побачила, що він любив мене не так сильно, як мені здавалося. Ні він, ні його батьки, ні його сестра, моя близька подруга, не захотіли навіть поглянути на свою доньку-онуку-небогу. Але я нічого і не вимагала. Кожен зробив свій вибір: він знайшов нову дівчину, а я народила дитину без чоловіка.

Колись моя мама сказала: «Іди. Прийму назад, якщо зробиш аборт». Мама ростила мене без батька і не хотіла, щоб у доньки була така ж доля. Вона мала право на таку думку. Але я ніколи не скажу своїй доньці нічого подібного.

Ми будемо одна одній підтримкою і опорою. У нашому домі не буде скарг через брак грошей чи чоловічої допомоги. Я щойно закінчила університет і вже працювала, але вдалося влаштуватися в студентському гуртожитку і навіть отримати кімнату в малосімейці. На зарплату купила трохи меблів і домашнього начиння. У мене ж нічого не було. Які там соки-фрукти для вагітної!

Вистачало б на хліб з молоком. Було все: і втома, і сльози, і страшенний недосип. Але я не хотіла, щоб мене жаліли. Я усміхалася. До мене заходили його друзі. Я говорила про нього лише добре, не думала про образи. Мені потрібні були сили для дитини, яку носила під серцем. Якось я почула фразу: тобі ніхто нічого не винен. Різко, але вірно по суті. Чому мене хтось повинен рятувати, якщо я сама взяла на себе відповідальність за своє життя і за життя маленької людини?

Дочка народилася в грудні. Новий рік ми вже зустрічали разом. Мої нові знайомі студенти збиралися, співали під гітару, пили чай, допомагали по черзі прати пелюшки. Варінька теж допомагала, як могла: їла і спала, а між тим весело гулила. Багато хто говорив, що у нас вдома дивовижно радісно і легко. Одного разу я помітила, як один зі студентів почав приходити частіше і залишався довше.

Він був добрим, умілим і, між іншим, симпатичним. Сашко на 4 роки молодший за мене. Я замкнула своє серце, заборонила собі будувати плани і раділа кожній хвилині разом. А потім я познайомилася з його мамою. Вона попросила через нього дозволу навідати нас і… у перший же день назвала мене дочкою.

Тепер ми з чоловіком живемо в іншому гуртожитку. Все в кімнаті зроблено його руками. Він каже, що я ідеальна дружина. З моєю мамою ми примирилися. Вона обожнює свою онуку. На вихідних ми їздимо до його батьків в сусіднє місто. Там Варінька кидається до своєї другої бабусі, і два дні вони не відходять одна від одної.

Я з острахом думаю: якби я правдами і неправдами утримала біля себе людину, яка мене не любила, хіба мала б я зараз щось подібне?! Лише чоловіка, що мене зовсім не помічає, свекруху, впевнену, що я розбила життя її сину, почуття провини і сльози в подушку.

Бог дав мені набагато більше, ніж я просила.