Як я припинив рятувати своїх дорослих дітей

Мене звуть Петро Миколайчук, і я проживаю в мальовничому містечку Коломия серед карпатських гір та пагорбів. Я не злидар — не олігарх, звісно, але за довге життя мені вдалося дещо накопичити: будинок, дачу за містом, автомобіль, трохи заощаджень на чорний день. З моєю дружиною Ольгою ми завжди віддавали нашим дітям все найкраще, навіть якщо нам доводилося залишатися з крихтами. Ми жертвували собою заради них, думаючи, що так і має бути. Але з часом я зрозумів: вдячність не завжди приходить у відповідь. Частіше — звичка до постійної допомоги.

У нас троє дітей: Сергій, Ганна та Дмитро. Всі дорослі, самодостатні — принаймні, так повинно бути. Старшому, Сергієві, майже сорок. І ось парадокс: всі троє постійно у «скруті», завжди на краю прірви. Першим до мене звернувся Сергій. Молодий, з амбіціями, але завжди з тими самими скаргами: робота не та, начальник — пустий місце, клієнти невдячні. Я допоміг йому купити перше авто, позичив гроші на перший внесок за квартиру, потім на ремонт, потім на лікування його дружини, а згодом — просто щоб “пережити”. Допомагав, бо я батько. Бо люблю. Бо як відмовити рідному синові?

Ганна — наша принцеса, ніжна, творча душа. Її шлюби розвалювалися один за одним, вона не змогла утриматись на роботі більше кількох місяців. Вона дзвонила у сльозах, голос тремтів: «Тату, немає чим заплатити за квартиру…», «Тату, борги душать…», «Таточку, ти ж мене не покинеш?» І я не покидав — пересилав гроші, рятував, витирав її сльози через телефонну трубку. А Дмитро, наймолодший, вважав, що світ йому щось винен. Працювати «на когось» не хотів, мріяв про свій бізнес. Я вкладався у його мрії: перший раз — провал, другий — знову крах, третій — знову пусто. Потім прийшли кредити, а згодом просто перерахування “на прожиття”. Я давав, давав, давав.

Коли Ольга померла, я залишився самотній. Діти приїхали на похорон — обійняли, поплакали. А за тиждень дзвінки поновилися. Ганна: «Тату, знаю, тобі важко, але мені потрібен адвокат, допоможи…» Сергій: «Тату, ти тепер один, витрат менше, кинь трохи». Дмитро: «Тату, мама б не відмовила». Я пересилав гроші не тому, що хотів, а тому, що боявся залишитися в порожнечі. Від якихось голосів у трубці, від якогось «дякую», від відчуття, що я потрібен. Але «дякую» давно ніхто не говорив — тільки нові прохання, як відлуння в колодязі.

Рахунок танув прямо на очах. Я почав рахувати кожен копійок у магазині, відмовився від поїздок до друзів, не купив нову куртку – «навіщо, стара ще жива». І раптом помітив: діти не питають, як моє здоров’я, чи сплю я вночі, не запрошують у гості. Лише повідомлення: «Тату, вируч ще разок…», «Тату, я потім віддам» — ніхто ніколи не віддав. «Тату, ти ж міцний, впораєшся». Одного вечора я сидів на кухні, пив остиглий чай і раптом зрозумів: я вичерпався. Не від старості, не від фізичної втоми, а від того, що став для них мовлячою банкоматною картою.

У ту ж ніч я написав три листи — Сергію, Ганні, Дмитру. Короткі, але рішучі: «Я люблю вас. Я дав вам усе, що міг. Тепер ваша черга стати на ноги. Більше ні гривні, жодних виправдань. Ви сильні, я вірю в вас. Але тепер я просто батько, а не гаманець. Сподіваюся, якось ви зателефонуєте не за грошима, а просто так». Відповідей я не чекав, але вони прийшли. Сергій промовчав — ні слова, ні звуку. Ганна надіслала сердите: «Дякую, тату, вирішив нас усіх зрадити наостанок!» Дмитро зателефонував. Довго мовчав у трубку, а потім витиснув: «Вибач. Ти маєш рацію. Я навіть не пам’ятаю, коли питав, як твої справи». Його голос тремтів, і я вперше почув у ньому сором.

Минуло майже півроку. Я знову їм те, що люблю, а не те, що дешевше. Купив собі теплу куртку — першу за роки. Записався в клуб для пенсіонерів, де вчать малювати — фарби оживили мої сірі дні. Вперше я не соромлюся жити для себе. А на день народження прийшов Дмитро. Без прохань, без натяків. Приніс шматок торта і сказав: «Вирішив влаштуватися на нормальну роботу. Хочу, щоб ти мною пишався. Не за те, що ти мені дав, а за те, що я сам впорався». Я заплакав — не від горя, як раніше, а від гордості, що прорвалася крізь втому і образу.

Вони звикли, що я завжди поруч з гаманцем напоготові. Я був їхнім рятувальним колом, вічним боржником — за любов, за їхнє дитинство. Але я втомився бути машиною для роздачі грошей. Сергій і Ганна поки мовчать — можливо, зляться, можливо, не знають, що сказати. Але я більше не чекаю їхніх дзвінків з простягнутою рукою. У мене є дім, полотна, фарби, і я вчуся дихати вільно. Дмитро дав мені надію, що не все втрачено, що мої діти ще можуть стати людьми, а не утриманцями. Я більше не банкомат — я батько, який хоче, щоб його любили за душу, а не за рахунок у банку. І вперше за роки я вірю, що це можливо.