Занадто чудова для провінції

Валентина зрозуміла, що сесія цього разу затягнеться, і їй стало радісно. Минуле літо вона провела в селі, і це зовсім не припало до душі. Поки вона навчалась в університеті, жила у тітки у великому місті кілька років і так звикла там, що повертатися до рідного села зовсім не хотілося.

Навчаючись в університеті, вона звикла до самостійності та різних принад міського життя, тож повертатись у село не хотіла. Хоч виросла там, тепер усе здавалося в рідному селі незрозумілим і недоладним.

Домашнє господарство, худоба, самі люди, вічні клопоти і порожні турботи. Ніякої тобі кави з альтернативним молоком у кав’ярні, ні клубів, ні ресторанів. Навіть інтернет відмовлявся працювати справно в цій глушині. Чорт забирай!

Про метро і таксі можна забути на все літо, хоча там і їхати-то нікуди. Зате всюди гавкають собаки, ніби їм більше зайнятися нічим, а вранці як навіжені кукурікають півні, яким не спиться більше всіх.

До гарного життя звикаєш швидко. Валентина звикла жити в місті за п’ять років – три роки коледжу і два університету.

Мамина сестра, тітка Оксана, залишила рідний дім ще в юності і перебралася в місто, і Валентина дуже поважала її за це. Перспектива пожити в селі не приваблювала молоду студентку, але відмовити матері вона не змогла.

Так, вона скучила за мамою, але її зовсім не приваблювали думки про важку роботу в городі і по дому, про відсутність звичних розваг і банальних зручностей, без яких вона вже просто не уявляла свого життя.

Чорт, у домі навіть кондиціонера немає! Як там жити?

Сільські жителі здавались їй тупими і обмеженими. Місцеві дівчата не знали про існування хайлайтера, тиндеру і Нетфлікса. На питання, що дивляться без Нетфлікса, всі абстрактно відповідали «телевізор».

– А знайомитесь із хлопцями як, якщо немає тиндеру?

– А навіщо знайомитись? Всіх знаємо.

Валентина з дрожем згадувала минуле літо. Вона так і не змогла освоїтися в рідному домі. Усі три місяці чекала на закінчення літа і мріяла швидше повернутися в звичне середовище. І ось тепер, в кінці червня, їй знову доведеться туди повертатися…

Спочатку поїзд, потім електричка. Повз запітніле вікно мелькають поля, які змінюються лісами, проносяться. Електричка везе її все далі від цивілізації, а душа її плаче.

Це ще не кінець шляху – електричка зупиняється в райцентрі з похмурими п’ятиповерхівками, звідки в село йде автобус. Точніше, лише назва автобуса. Сарай на колесах. Далі буде тільки гірше.

Валентина, вже будучи на фінішній прямій, проклинала всіх на світі. Водія, котрий, здавалося, старанно наїжджав на кожну яму, себе, за те, що погодилася поїхати додому, а не залишилася в гуртожитку чи у тітки, матір, що народила її в селі, і далі за списком.

Ледь вийшовши з автобуса, вона впала в мамині обійми.

– Дай поцілую! Рік не бачила своєї малючки! – радісно вигукнула Марія Олексіївна.

– Мам! – пробурмотіла Валентина, трохи пом’якшившись. – Все, відпусти.

– А чому така мордочка невдоволена? – з усмішкою запитала мама, взявши на себе дві третини сумок. – Дивись веселіше, ти вдома, і попереду ціле літо!

– Це і лякає! – простогнала дочка. – Літо в селі…

– Тут повітря чистіше, і екологія краща, – категоричним тоном відповіла Марія. – Це факт! І люди тут добріші, всі у всіх на виду.

– Усі все знають! – підтакнула Валентина. – Як завжди казав тато – в одному кінці села хтось пукнув, а в іншому вже всі знають!

– Тато трохи не так казав! – усміхнулася мама. – А це не так уже й погано. Це накладає відповідальність. Усі все знають, і тому ведуть себе гідно! Або принаймні намагаються. Дурнів вистачає всюди. І в місті теж.

– Як можуть люди, які вважають, що суші – це тупо рис з рибою, бути гідними? – побачивши здивування на обличчі дочки, Марія розсміялась.

– Ти у мене ще маленька! Задираєш носа через дрібниці. Єдине, що в селі гірше, це дорога. Тут не посперечаєшся.

На цьому суперечка, здавалося б, завершилася. В дійсності ж мама і дочка поверталися до цієї теми постійно. Валентину дратувало все, починаючи від сільської їжі і закінчуючи завиванням собак, але найбільше їй дошкуляли люди, які не знали іншого життя. Серед них дівчина відчувала себе чужою.

– Не будь такою зверхньою! – вмовляла її Марія Олексіївна, іноді ловлячи себе на думці, що промовляє ці слова вже вдруге за день. Як горохом об стінку.

Можливо, дитині просто подобається відчувати, що вона не така, як усі, що вона краща? Хоча якою вона вже дитиною? Сама Марія в її віці вже стала матір’ю. Вона не розуміла, чому дочці так до вподоби відчуття власної переваги. Може, її зачіпало, що вона сама колись була сільською людиною і ніяк не могла з цим змиритися?

Валентина незабаром знову звикла до півнів, що кричать на світанку, до роботи в городі, навіть до відсутності якого-небудь дозвілля, окрім бібліотечних вечорів та рідкісних самодіяльних концертів у Будинку культури.

Вона могла звикнути до всього, крім людей. Кожен сільський житель здавався їй жалюгідним і недолугим. Валентина не розуміла, чому ніхто з них не поїхав так, як вона чи її тітка, подалі від такої життя.

Вони ніби застрягли в цьому світі деградації і неосвіченості. І їх це влаштовує!

– Їм це подобається! – пояснювала мама. – Вони іншого життя не знають.

– Якщо не розширити людині обрії, вона ніколи й не зрозуміє, що за їхні межі краще! – погоджувалась Валентина. – Але чому ніхто не намагається жити по-людськи навіть у таких умовах? Займатись самоосвітою? Творчістю? Вивчати науку?

– Коли? – засміялась Марія. – Треба ще зорати город, наколоти дрова, натопити піч, доїти корову…

– Мене жахає цей плебейський побут! – з відразою кинула Валентина.

– Ну-ну, досить дивитися на всіх, як на плебеїв. У них просто не такий, як у тебе, спосіб життя. Я жила в місті, там теж рівень життя різний. Ти сама забула, якою була малою? Тобі тут подобалось! Я пам’ятаю, як ти сиділа на ґанку і колупала козюльки разом із Наталкою, твоєю подружкою. Як моркву хрумала просто з відра, я помити не встигала. Як за курчатами ганялися, а потім від квочки тікали! Забула?

– Забула і згадувати не хочу! – дерзко відповіла дочка. – «Люди в місті все одно інші» – подумала вона, але промовчала.

У місті вона швидко влилась у студентську компанію. Її інтереси розуміли і приймали як у технікумі, так і в університеті. Тут же поговорити навіть немає з ким. Валентина нудьгувала від самотності.

– Те, що я свого часу змогла відкласти на твоє навчання в місті, ще не означає, що ти сильно відрізняєшся від інших людей на планеті! – помітила мама.

– Відрізняюся! – заперечила Валентина, задерши носа.

– Тобі подобається це відчуття?

– У якому сенсі?

– Відчуття своєї переваги! Тобі подобається усвідомлювати, що ти розумніша за всіх тут? Ти вважаєш, що ти краща через це?

Валентина задумалася. Спочатку вона хотіла заперечити, але потім проаналізувала свої відчуття і кивнула. Мама зітхнула. Мабуть, це поведінка дочки і справді не більше, ніж наслідок низької самооцінки. В усіх інших випадках не хочеться вищатися, принижуючи інших.

– Так, я вважаю себе кращою! – тим часом заговорила дочка. – Тут всі дурні.

– І я?

– Ти ні, ти нормальна. І тітка Оксана теж. А решта нічого не знають. Я заговорила з учителькою української і літератури днями. На мій погляд – учителі повинні бути найосвіченішими в місцях, де немає наукових центрів і університетів. Так ось, учитель української не знає, що розвиток жанру рухається за семіотичною тріадою – від синтактики до семантики і далі до прагматики! Та Боже з цим, вона навіть апелятивні тріади в принципі навскидку назвати не може!

– Так-то я теж не в курсі, що це за дурниця! – зауважила мама і хмикнула, невдоволено глянувши на дочку. – Я, виходить, теж дурна? З ким ти говорила, з Інною?

– Так, вірно. В окулярах така, недоладна пані.

– Інна веде українську мову в початкових класах. Вони проходять жи-ши, а не твої апелятиви чи як ти їх там назвала.

– Але сама-то знати українську вона повинна!

– Звичайно, повинна. І вона її знає «на відмінно» рівно настільки, скільки потрібно дати учням з першого по четвертий клас за державною програмою освіти! – терпляче пояснила мама.

– Ось я справді про це! – закивала Валентина. – І ніякого більшого розвитку. Я ж це знаю, хоч і не моя тема.

– Я тільки не розумію, чому ти так пишаєшся цим? Слухай, ну не всім бути Вікіпедією, у всіх різний шлях! – втрачаючи терпіння, насупилася Марія Олексіївна. – Можливо, ти знаєш більше за інших, але це ще не робить тебе розумнішою за всіх. Ось уяви, якщо ти потрапиш у компанію, де всі будуть в рази розумнішими за тебе. Вони і тебе вважатимуть дурною селючкою. Тобі буде приємно?

– Мені це не загрожує! – відповіла дочка трохи різкіше, ніж хотіла. – Я завжди зможу підтримати розмову з освіченою людиною.

– Не будь у цьому так впевнена, моя дорога! У місті ти теж відчувала гординю?

Валентина задумалась.

– У місті більше людей мого рівня.

– Якого рівня?

– Вищого, ніж у селі! – Валентина сердилась, тому що мама дивилася на неї, як на дитину, того і гляди, тупне ногою і розплачеться. – Там я не відчуваю себе самотньою, хоча перший час теж довелося нелегко.

– Та ну? Було важко?

– Так, звісно. Кажуть же, можна вивезти людину з села, але не село з людини. Звичайно, на мені залишився відбиток… Усього цього. Я не дуже користувалась популярністю в перший час.

– Це тебе зачіпало?

– Звичайно, зачіпало! Але я навчилася жити і вести себе по-іншому. У мені не залишилося нічого такого, за що можуть засудити.

– І тому тепер засуджуєш ти?

– Ти справді вважаєш, що це гординя?

– Так. І проблеми з самооцінкою. Ти хвалишся тим, що щось знаєш, забувши про те незліченне безліч речей, які поки не розумієш. Звисока дивишся на місцевих, ніби вони стадо баранів, а не живі люди. Розумію, вони справді книжок з історії не читають, політикою майже не цікавляться, в оперу не ходять. Ну скажи, а який їм рівень знань мати в селі? Хто їх чому вчив? І, до речі, ти ще не до кінця позбулася сільських звичок!

– До кінця! – обурилась Валентина.

– Не чула я від міських словечка «шибко», а ти його вже два рази сказала! – хитро зауважила мати.

– Але я ж…

– Що? Неприємно? Ти людей не суди і не говори за себе, тебе відправила в університет, ти і навчалась. Ти подумай про них. Про всіх тих, на кого ти так згори дивишся. Ти навчалась в університеті два роки, до цього – в коледжі, поки жила у тітки. Ти знаєш що-небудь про мову, літературу, історію, молодець, так тримати! А вони знають, як обробляти землю. У який період краще вирощувати ту чи іншу овочеву культуру. Якими травами можна лікувати хвороби, не вдаючись до антибіотиків. Ти все це знаєш?

Валентина завагалася.

– Не знаю, бо не вчила цього! – викрутилася вона.

– Насправді ти могла навчитися, поки жила вдома. Ще до коледжу, але ці знання від тебе вислизнули. А тепер ти засуджуєш інших за обмеженість! – зі сміхом сказала Марія. – Подумай про це.

Валентина замовкла. Неприємно, коли тебе засуджує рідна мама. А за що? За те, що свого часу не змогла полюбити город чи миття гір посуду, вічно народжуючих кішок чи жахливих богомолів у високій траві?

Сказала б, що не для цього її мама виростила, але тут можна і посперечатися.

На секунду в її голові промайнула думка, що можна влаштуватися у школу. Влаштувати якісь додаткові заняття для розвитку цих селян чи хоча б їхніх дітей, аби вони стали більш освіченими. Але вже за хвилину вона відмахнулась від цієї думки. Навряд чи вони знайдуть час за прополюванням огірків і посадкою картоплі. Їм це все одно не допоможе. Чого дарма час витрачати?

Валентина припинила сперечатися з мамою щодо сільського життя і її жителів. Мабуть, матуся і сама недалеко від них пішла. Роки життя в селі відбилися на її свідомості. Їй не зрозуміти!

Потрібно просто пережити це літо, а на наступне влаштуватися кудись на роботу в місті або ще краще вийти заміж, щоб її вже точно не забрали додому.