Connect with us

З життя

Я запросила літню маму жити зі мною на тих самих умовах, які були в моєму дитинстві.

Published

on

Мене звати Ольга Соколенко, і я живу в Чернівцях, де шумлять вузькі вулиці та зберігаються старовинні фонтани. Моє життя почалося в звичайній родині, але все змінилося, коли мені було сім — батько пішов, залишивши нас із мамою, Надією, на самоті. Відтоді я бачила лише її — сувору, непохитну постать, яка стала для мене всім світом. Вона намагалася дати мені все, що могла, але її виховання було холодним, як зимовий вітер. У нашому домі не було місця ніжності чи жалості — лише суворі правила, безкінечні вимоги і важкий тягар обов’язку, що давив на плечі з дитинства.

Повертаючись зі школи, я не знаходила теплого обіду чи ласкавого запитання про свій день. Натомість чувся різкий голос: «Мий посуд, прибери в кімнаті, зроби завдання». Втома? Бажання поговорити? Це не враховувалось. Мама вірила, що життя — це дисципліна і самостійність. «Я одна тягну на собі родину, – кидала мені, – навчайся справлятися сама». Її слова врізалися в мене, як ножі, змушуючи дорослішати раніше часу. Я мріяла стати художницею, писати історії, але завжди чула холодне: «Це не проживе. Вчися на економіста чи юриста». Мої мрії гасилися під її поглядом, а прохання про щось своє зустрічали незмінне: «Радій, що є дах над головою і їжа на столі».

Роки минули. Я виросла, здобула власний дім, роботу, навчилася жити інакше — з теплом, увагою, турботою. Але коли мама постаріла і попросила мене взяти її до себе, щоб не бути одній, у мені ожили старі рани. Всі ті роки, коли я прагнула її любові і підтримки, вибухнули перед очима. І тоді я вирішила: якщо вона хоче жити зі мною, нехай це буде на тих самих умовах, що вона колись нав’язала мені.

Я виділила їй кімнату в далекому кутку будинку. «Тут тобі буде зручно», — сказала я сухо, ставлячи просте ліжко, стілець і тумбочку. Вона подивилася на мене з здивуванням, але промовчала. Незабаром я склала розклад: чіткі години їжі, список домашніх справ. «Можеш допомагати з прибиранням та пранням», — додала я тим самим рівним тоном, яким вона колись командувала мною. Коли вона скаржилася на біль у спині чи втому, я відповідала її ж словами: «Радій, що є дах над головою і їжа на столі». Якщо вона намагалася заговорити про щось особисте, я обривала її короткими фразами, посилаючись на зайнятість.

Спочатку вона не розуміла, що я віддзеркалюю її минуле. Посміхалася, говорила, як добре бути разом. Але скоро я помітила, як її погляд потьмянів, як вона стала тихішою, частіше закривалася у своїй кімнаті. Вночі я чула її зітхання, але не йшла до неї — пам’ятала, як сама лежала в дитинстві, дивлячись у стелю, та чекала хоч краплини тепла. Через кілька тижнів вона несміливо запитала: «Оленко, я тобі не обтяжлива?» Я згадала, як задавала те ж саме питання, і, копіюючи її інтонацію, відповіла: «Треба бути самостійною. Усі ми повинні вчитися жити без чужої допомоги». В її очах майнуло щось схоже на жаль. Вона почала усвідомлювати, що її власні уроки повернулися бумерангом.

Одного вечора я застала її на кухні. Вона сиділа, дивлячись на свої зморшкуваті, слабкі руки, і тихо сказала: «Прости мене. Я хотіла зробити тебе сильною, але, здається, вимагала надто багато». Я заціпеніла. В мені боролися образа і жалість. Хотіла помститися, довести їй усе, але, дивлячись на її змучене обличчя, зрозуміла: їй теж було нелегко. Можливо, вона просто не вміла інакше любити.

Тієї ночі я принесла дві кружки чаю і сіла навпроти. Ми говорили вперше за довгі роки — про життя, про минуле, про мої мрії, що так і не збулися. Вона слухала, не перебиваючи, і я вперше відчула, що мої слова не тонуть у порожнечі. З того дня все почало змінюватися. Я зберегла порядок у домі, але додала м’якості. Ми стали проводити час разом не за розкладом, а коли було бажання. Я зрозуміла, що її суворість загартувала мене, але доброту я знайшла сама.

Тепер я не шкодую, що запросила маму до себе. Наша історія — не про помсту, а про те, як навіть через роки болю і розчарувань можна знайти шлях до примирення. Вона дала мені силу, хоч і сувору, а я навчила її теплу. Ми обидві змінилися, і в цьому домі, де колись панував холод, тепер лунають тихі розмови і стукіт чашок об стіл — знаки нової близькості, що народилася зі старих ран.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − дванадцять =

Також цікаво:

З життя2 години ago

Вони завітали, коли ми дрімали

Вони прийшли, коли ми спали Соломія Петрівна прокинулася від звуку, який не змогла відразу розпізнати. Легке поскрипучування дощок у коридорі,...

З життя6 години ago

Доля на перехресті

Дві долі Соломія йшла вуличками чужого міста. Молода дівчина була в розпачі, вона стискала в руках маленький листок, немов останню...

З життя9 години ago

Як валіза без ручки…

*Запис у щоденнику* Якось ранок почався з незвичного розмови. — Тарасе, більше до мене не заходь. Гаразд? — спокійно промовила...

З життя10 години ago

ПРИВІТАННЯ СТУДІЙНОМУ МАНЕКЕНУ… ДО ТИХ ПІР, ПОКИ ВІН НЕ ВІДПОВІВ

На розі вулиці Шевченка, у Львові, стояв манекен у вітрині крамниці з одягом. Завжди в одному й тому ж: білій...

З життя12 години ago

Візьми мою страждання

Тінь моєї туги Анастасія завжди уникала роботи з дітьми. Це завжди складно, напружено й небезпечно. Дитина — немов кришталева ваза,...

З життя14 години ago

Усмішка попри образу

**Сміх крізь образи** Олена Миколаївна поставила перед онукою миску з борщем і сіла навпроти, пильно спостерігаючи, як Соломія водить ложкою...

З життя17 години ago

Третя кімната — таємниця для своїх

Третя кімната — не для гостей — Не смій туди заходити! — вигукнула Марія Іванівна, вибігаючи з кухні з мокрими...

З життя20 години ago

За стіною — приховані звуки

За стіною — не тиша — Та зробіть ви цей телевізор тихіше, на всіх бісів! — вигукнула Галина Михайлівна, стукнувши...