Я ніколи не кохав свою дружину й часто їй це казав — ми просто жили разом.

Мене звуть Андрій Волошин, я живу в Рівному, де Рівненщина зберігає свої сліди історії та сірі будні. Я ніколи не любив свою дружину, Оксану, і не раз говорив їй про це, як гірку правду. Вона цього не заслуговувала — ніколи не влаштовувала сцен, не дорікала, завжди була ніжною, дбайливою, майже святою. Але моя душа залишалася крижаною, як лід на Дніпрі взимку. Любові не було, і це роз’їдало мене зсередини.

Кожного ранку я прокидався з однією думкою: піти. Я мріяв знайти жінку, яка запалить у мені вогонь, з якою я зможу видихати. Але доля зіграла зі мною злу жарт, перевернувши все з ніг на голову, і я досі не можу оговтатися. З Оксаною мені було комфортно, як у старому кріслі. Вона вела господарство бездоганно, виглядала так, що перехожі озиралися, а друзі плескали мене по плечу: «Де ти таку знайшов, щасливцю?» Я і сам не розумів, чим заслужив її відданість. Звичайний чоловік, нічим не примітний, а вона любила мене так, наче я був для неї цілим світом. Як таке можливо?

Її любов душила мене. Ще гіршою була думка: якщо я піду, її забере інший. Хтось успішніший, красивіший, заможніший — хтось, хто оцінить те, чого я не бачив. Коли я уявляв її в чужих обіймах, розум туманів через лють. Вона моя — навіть якщо я ніколи її не любив. Це почуття власності було сильніше за мене, сильніше за здоровий глузд. Але чи можна прожити все життя з тією, до кого серце мовчить? Я думав, що зможу, але помилився — в мені зріла буря, яку я не міг стримати.

«Завтра скажу їй усе», — вирішив я, лягаючи спати. Вранці за сніданком зібрав рештки сміливості. «Оксано, сядь, нам треба поговорити», — почав я, дивлячись у її спокійні очі. «Звісно, дорогий, що сталося?» — відгукнулася вона з звичною м’якістю. «Уяви, що ми розлучаємося. Я йду, живемо окремо…» Вона засміялася, ніби я жартував: «Що за дивні фантазії? Це гра?» «Слухай далі, я серйозно», — обірвав я її. «Добре, уявила. І що?» — запитала вона, ще з посмішкою. «Скажи чесно: знайдеш собі іншу, якщо я піду?» Вона завмерла. «Андрію, що з тобою? Чому ти взагалі про це думаєш?» — в її голосі з’явилася тривога. «Бо я не люблю тебе і ніколи не любив», — випалив я, мов удар.

Оксана побіліла. «Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію». «Я хочу піти, але думка, що ти будеш з кимось, зводить мене з розуму», — мій голос тремтів від напруги. Вона помовчала, а потім тихо, з якоюсь сумною мудрістю сказала: «Краще за тебе я не знайду, не переймайся. Іди, я залишусь одна». «Обіцяєш?» — вирвалося у мене. «Звісно», — кивнула вона, дивлячись мені в очі. «Зачекай, але куди мені йти?» — розгубився я. «У тебе немає місця?» — здивувалася вона. «Ні, ми ж усе життя разом. Схоже, мені доведеться залишитися поруч», — пробурмотів я, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. «Не хвилюйся, — відповіла Оксана. — Після розлучення розміняємо квартиру на дві менші». «Справді? Я не чекав, що ти так допоможеш мені. Чому?» — запитав я, ошелешений. «Бо люблю тебе. Коли любиш, не тримаєш силоміць», — її слова прозвучали, як вирок.

Минуло кілька місяців. Ми розлучилися. А потім дійшли до мене чутки: Оксана збрехала. Вона знайшла іншого — високого, впевненого, з доброю посмішкою. Квартиру, що дісталася їй від бабусі, вона і не думала ділити. Я залишився ні з чим — ні дому, ні сім’ї, ні віри в людей. Обман розкрився, мов удар у спину, і я досі чую її голос: «Я залишусь одна». Брехня. Холодна, розрахункова брехня, а я повірив, як дурень.

Як тепер довіряти жінкам? Я не знаю. Моє життя з нею було зручним, але порожнім, а тепер і цього немає. Я сиджу в орендованій кімнаті, дивлячись у стіну, і прокручую ту розмову. Її спокій, її слова — все було маскою. Друзі кажуть: «Ти сам винний, Андрію, чого чекав?» І вони праві. Я не любив її, але хотів тримати при собі, як річ. А вона пішла, залишивши мене в самотності, якої я так боявся. Може, це моя розплата — за холод, за егоїзм, за те, що не цінував її серця. Тепер я один, і тиша навколо ріже гостріше її відходу. Що думаєте про мій вчинок? Я сам не знаю, хто тут більший дурень — я чи вона.