Не підраховуй чужі статки

– Ти знову витрачаєш надміру!

Оля зітхнула. З такої чи приблизно такої заяви починалася ледь не кожна її розмова з чоловіком останнім часом, варто було їй похвалитися чимось зі своїх нових придбань. Останнім часом Оля й зовсім перестала вихвалятися перед Тарасом чимось новим, навіть якщо це були новий светр, туфлі чи сумочка. Проте чоловік, звісно ж, не міг не помітити змін у її гардеробі. І посваритися.

Хоча об’єктивно дорікнути Олі було ні в чому. Вона заробляла на рівні з чоловіком, а вклад у сімейний бюджет обоє робили порівну. Попри всі бажання, Тарас не міг сказати, що він її утримує або що витрачає на спільні витрати більше, ніж вона. Але чомусь кожна нова покупка, здійснена Олею для себе, останнім часом викликала в чоловіка обурення.

Оля не могла зрозуміти, в чім справа. Сім’я жила благополучно – вони спокійно сплачували іпотеку, могли дозволити собі гарний літній відпочинок, і вільних грошей після всіх щомісячних витрат залишалося більш ніж достатньо на різні дрібні приємності, як-от новий одяг. Але звідкілясь у чоловіка раптом з’явилася ця дивна скнарість. Оля довго гадала, в чому може бути причина. З Тарасом вони зналися багато років – познайомилися ще на першому курсі університету, симпатія переросла в закоханість, а потім у міцну прив’язаність і, нарешті, в любов. Одружилися відразу ж, як закінчили навчання. І ось уже п’ять років перебували в шлюбі. Цілком щасливому – дотепер.

Тарас працював у юридичній фірмі, займався цивільним правом і подавав великі надії – його пророкували в партнери. Оля працювала в великому агентстві нерухомості, вела бухгалтерію. Графік роботи обох поки що не дозволяв замислитися над тим, щоб завести дитину – хоча подружжю вже було по двадцять дев’ять років. І батьки обох неодноразово натякали, що пора б і про дітей подумати.

– Олько, ти давай, не затягуй, – казала дочці Віра Іванівна, струнка, спортова жінка. – Пізно народжувати ризиковано, дитина може нездоровою з’явитися на світ.

Сама Віра Іванівна народила Олю в тридцять три, про що дочка їй регулярно нагадувала, вказуючи, що жодних вроджених дефектів чи захворювань у неї немає. На що Віра Іванівна тільки розводила руками:

– Пощастило. Але ти не затягуй, мені ось пощастило, а тобі може й ні! Випадок – річ примхлива.

Тут вона зазвичай забобонно плювала через ліве плече чи хрестилася. А Оля зітхала – про себе. Адже переконати маму не було жодної можливості.

Батьки Тараса теж не відставали – в два голоси вмовляли сина, що їм пора вже й онуків няньчити. Двох, а краще – трьох.

– Все ж є, – починав свою промову батько Тараса, – квартира, машина, робота. Гроші є. Давай, залиши Ольку вдома, хай народжує. Жінки для того й існують.

– Ой, не тисни! – підхоплювала, начебто обурюючись, його дружина. – Жінки – вони на багато що здатні! Але ти, Тарасику, звісно, давай, поспішай, адже онуків дуже хочеться нам з твоїм татом!

Так минав час. І Оля, і Тарас вже потроху звикали до цих розмов, змиряючись із ними як з неминучістю. Але батьки, само собою, й не думали вгамовуватися. Бачачи, що прості вмовляння ні до чого не призводять і молоді подружжя як і раніше не поспішає обзаводитися нащадками, перейшли до більш активної тактики.

Мама Олі, цілком жвава, весела й активна, несподівано почала “хворіти”. Занехаяла свою улюблену скандинавську ходьбу й басейн, а при кожній зустрічі з дочкою не втрачала можливості розповісти, як важко їй стало займатися навіть домашньою роботою. Чоловік Віри Іванівни здебільшого мовчав, відкриваючи рота лише тоді, коли дружина зверталася до нього за підтвердженням її слів. Тоді він коротко кивав, дивлячись у підлогу, й тут же відвертався, наче розмова була йому неприємна.

Оля чудово розуміла, що це все – обман і маніпуляції. Жодних серйозних хвороб, крім трохи підвищеного тиску, у її матері не було. Віра Іванівна взагалі відзначалася напрочуд міцним здоров’ям. З молодості була спортсменкою, навіть брала участь в обласних змаганнях, вигравала призи. І до шістдесяти з гаком років не втратила форму. Оля не пам’ятала, щоб її мама хворіла чимось, крім банальної застуди, і та зазвичай протікала легко.

Тож постійні розмови про нібито жахливе самопочуття були обманом. Оля чудово бачила, що мама виглядає здоровою, їсть з великим апетитом свої улюблені пряники й овочеві салати. А до приїзду дочки на столі завжди стояв м’ясний пиріг і якийсь складний суп – страви, які навряд чи могла б приготувати важко хвора, безсила жінка.

Тарас, слухаючи від Олі скарги на мамині незграбні спроби маніпулювати, тільки посміхався.

– Напевно каже, що скоро помре, а онуків не встигне поняньчити, так? – Він обіймав дружину за плечі й цілував у скроню, легенько торкаючись губами шкіри. – Не бери в голову, Олько. Вони лише прискорюють події. А ми з тобою ж уже все вирішили, правда?

Подружжя дійсно вже прийняло рішення. Оля пропрацює ще рік – щоби здобути достатній стаж, який їй знадобиться, якщо вона після декрету вирішить влаштуватися на місце не гірше попереднього – й звільниться. Займеться своїм здоров’ям, пройде необхідні обстеження, на які тепер їй хронічно бракує часу. І вони з чоловіком зроблять дитинку. А може, й не тільки одну.

Проте поки що посвячувати батьків у свої плани вони не поспішали. Ті напевно підняли б галас “чому так довго”, а зайвий раз підтримувати в напрузі й без того стресових людей ні Оля, ні Тарас не хотіли. Тому поки що розмови про майбутнє потомство подружжя вело виключно наодинці.

І все йшло погано-добре нормально, за винятком причитань Віри Іванівни на тему нібито стрімкого погіршення здоров’я, дотепер. Поки Тарас не почав без жодної причини дорікати дружині у надмірних витратах.

Оля деякий час просто не могла зрозуміти, в чім справа. Потім сіла й почала переглядати свої витрати в банківському додатку на телефоні. Може, вона дійсно стала більше витрачати на себе чомусь, але сама цього не помічає? А Тарас, як дбайливий чоловік і господарчий мужчина, її про це намагається попередити?

Але аналіз витрат у додатку показав, що вони залишилися на колишньому рівні. Оля відклала смартфон і замислилася. Отже, причин для дорікань справді немає. Може, у Тараса щось не складається на роботі і він хвилюється, що сім’ї почне не вистачати грошей?

Оля вирішила поговорити про це з чоловіком. І у вихідний, коли обоє, зваривши каву, сіли в залі на диван, вона озвучила свої підозри.

Тарас похитав головою, відставляючи чашку з недопитою кавою.

– Ні, Оль, на роботі в мене все гаразд. Справді. Можеш не хвилюватися стосовно цього, я від тебе в будь-якому разі такі речі не став би приховувати.

– Тоді в чому справа? – прямо запитала Оля. – Дивись, я проаналізувала свої витрати – вони не стали більшими.

Вона дістала телефон і показала йому графіки в банківському додатку. Тарас переглянув графіки і насупився.

– Торік, наприклад, навіть менше витратила, – додала Оля, не розуміючи, чому чоловік насупився. – У чім справа ж?

– Та це все мама, – нарешті неохоче зізнався Тарас. – Бурчить мені – мовляв, треба економити, а то у вас на дитину не вистачить, відкладати треба, а ви все витрачаєте…

– Так це вона? – повільно промовила Оля, вже починаючи здогадуватись, що – точніше, хто – стоїть за Тарасовими зауваженнями щодо витрат. – Це твоя мама рахує мої гроші?

Чоловік винувато кивнув. Оля хотіла було розсердитись, але замість цього засміялася.

– От хитруля! – вона похитала головою. – Ти ж розумієш, що твоя мама вирішила таким чином на нас натиснути? Спершу змусити мене економити, а потім прийти з розмовами на тему “от у вас і накопичення є, давайте вже, заводьте онуків”.

– Та розумію, – неохоче сказав Тарас. – Тільки як я їй це доведу?

– А ніяк, – розвела руками Оля. Замислено глянула на свою чашку з залишками кави. – Тарасе, а давай їм про наші плани розповімо? Так, кричатимуть, що ми тягнемо час, але ми їм ситуацію обрисуємо, як вона є. З моїм стажем і з усім іншим. Думаю, вони зрозуміють. Ну а навіть якщо й ні – гірше ж точно не буде.

– Так, мабуть… – протягнув чоловік.

– От завтра якраз неділя, покличемо їх на чай і в сімейному колі все обговоримо. Гаразд? Я спечу щось. Твої батьки люблять мої пісочні печива, можу зробити.

– Давай, – Тарас обійняв дружину і, як завжди, поцілував її в скроню. – Все ж таки ти права – краще відкрито обговорювати, а не за спиною будувати плани.