З життя
Відгук на оголошення про кімнату!
– Доброго дня! Я з приводу оголошення щодо кімнати!
На порозі квартири, де жила Оксана Іванівна, стояла справжня «сіра миша»: вдягнена в якісь потерті джинсики, застирану футболочку, а на ногах – пошарпані кросівки. В руках вона тримала сумку, яка теж не вражала. Світле хвилясте волосся зібране в простенький хвіст. На обличчі ані грама косметики. Єдине, чим могла привернути до себе увагу ця «бліда неміч» – були очі. Величезні, сині й ясні…
Уважно придивившись до дівчини, Оксана Іванівна кивнула головою: «Заходь!»
– Значить так, дорога, електрику марно не використовуй, воду не переливай, зрозуміло?! І щоб чистота була! І ніяких гостей! Запитання є?
Дівчина усміхнулася і кивнула головою: «Так, зрозуміло!»
– Покірна, – подумала Оксана, – Велика рідкість у наш час… Видно з села приїхала.
З подальшої розмови з’ясувалося, що дівчину звуть Олеся, і вона справді приїхала з села, де у її родини є власна ферма, а сама вона приїхала навчатися на ветеринара.
– Зрозуміло! Свиней будеш лікувати! – підсумувала Оксана Іванівна.
Олеся навіть образи не показала, лише усміхнулася: – І свиней, і корів, і коней, та ще й котиків, собак – усіх! Тварини ж теж хворіють.
– Ну-ну! Тут людей нікому лікувати, зате свиней – будь ласка! – щиро обурилася жінка.
***
У цілому, квартирантка справляла на Оксану приємне враження: скромна, не нагла, тиха, слухняна, акуратна, лад біля себе наводить, наготує смаколиків і ще й господарку пригостить.
Особливо Олесі вдавалися млинці: апетитні, тонкі як папір, з дірочками й рум’яні. Рука Оксани сама тяглася за таким смаколиком! Ці млинці були просто дивом кулінарного мистецтва: вони танули в роті, не встигаючи долетіти до шлунка.
Оксана Іванівна й Олеся, можна сказати, навіть товаришували, і часом проводили вечори за чашкою чаю.
І все, мабуть, у них склалося б добре, і Олеся спокійно закінчила б свій університет, проживаючи на орендованій квартирі у Оксани Іванівни. Але ось, після піврічної вахти з Заходу повернувся син жінки – Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати – красень («весь в батька» – зітхаючи думала його мати).
Сама Оксана Іванівна любила називати улюбленого сина на французький манер «Мішель». Сам молодий чоловік від такого звертання морщився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж усе-таки».
Треба сказати, що виховувала вона сина самостійно і, мабуть, на цій підставі вважала його своєю власністю.
Мабуть, тому факт, що її Мішель мило бесідує з квартиранткою на кухні і з апетитом поїдає її млинці, поверг Оксану в шоковий стан. І ладно б тільки млинці! Цей «пройдисвіт» ще очима пожирав цю «дійничку». Від цього відкриття Оксана Іванівна буквально посивіла на місці.
– У мого сина зовсім немає смаку! – жахлива думка промайнула в голові у синовани.
***
З цього моменту Оксана почала ненавидіти квартирантку: і підлогу вона тепер мила не так, і говорила не так, і навіть млинці здавалися вже не такими смачними. А більше за все Оксану лякав той закоханий погляд, яким її син дивився на цю «бліду печерицю», «селючку з корівника»…
– На мене, свою матір, єдину рідну близьку людину він ніколи так не дивився! – обурено думала вона, ночами давлючись сльозами в подушку.
– Андістану, гадюку, відігріла на грудях! – ридала вона в трубку, ділячися бідою зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою пані, як і вона, Іриною Василівною.
– Я думала, що на цю бліду печерицю Мішель і не гляне! Тому й пустила в дім! А вона ж очиці підмалювала, волосся розпустила і млинцями його заманює!
Ірина вислухала подругу, похитала головою і висловила свою авторитетну думку:
– Ой, дивися, Оксана, щоб вона твого сина не зачарувала!
Цими словами Ірина підлила масла у розгорання ненависті та нерозуміння, довівши тим самим подругу мало не до серцевого нападу.
Не те, щоб Оксана вірила в такі речі, як привороти і відвороти… усе це вона називала «мракобіссям і дикунством», просто сама
думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила жінку з розуму.
Цілими днями вона ламала голову, думаючи, що ж робити і як відвадити сина від цієї «селючки». Але, звичайно, показувати себе хамкою і виставляти дівчину за двері вона не збиралася. У всякому разі тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина і він чого доброго піде від неї.
– Ні, треба діяти хитріше, треба навпаки, виставити цю дівчину в непривабливому світлі, щоб син відвернувся від неї.
***
Оксана кілька днів поспіль міркувала про те, як би відвадити сина від квартирантки.
Та, як ні в чому не бувало, пекла свої млинці, варила борщі і робила вигляд, що не помічає пронизливого погляду Оксани. Одного разу вона навіть запитала:
– Оксана Іванівна, Ви випадково не захворіли? Щось Ви якась сумна і бліда… І не їсте нічого…
– Усе гаразд! – бурчала собі під носа Оксана і ховалася у своїй кімнаті для обдумування подальшого плану знищення «нахабки». У голові проносились різні думки… Була навіть думка отруїти зухвалку. Але Оксана тут же перехрестилася: – Прости, Господи! Це ж який гріх у голову прийшов.
Поки Оксана Іванівна думала, одного разу Михайло прийшов додому з кільцем і квітами та запропонував Олесі одружитися! Від такого Оксана Іванівна зовсім втратила контроль і, що називається, злетіла з котушок.
– Навіть матері не посоромився, паршивець! – знову обурено плакала вона всю ніч у подушку – Він мене ні в що не ставить! Він любить тільки цю дівку!
Оксана злобно витерла сльози і підійшла до вікна… обернулася, і раптом, її погляд упав на приліжковий столик. Там лежали її сережки з діамантами. Сережки старовинні, ціна немала. Їй вони дісталися від мами по спадку, а тій від її мами… Вона згадала з яким захватом Олеся завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньо. – Ну я тобі покажу! – злобно прошипіла Оксана, рішуче схопила сережки, загорнула їх у носовичок і сунула їх у свою сумочку.
Сказанню правди, вона тоді взагалі погано розуміла, що робить і як буде діяти далі.
***
Зранку Оксана прокинулася в гарному настрої, сьогодні вона мала намір викинути цю селючу з дому. Назавжди.
Вона вийшла до сніданку з солодкою усмішкою… і намазуючи собі на хліб масло, звернулася до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки з діамантами, щось ніяк знайти не можу…
– Мама, навіщо вони мені? Що я, дівиця-красуня, чи що? – здивувався Михайло.
Тоді Оксана Іванівна з усмішкою повернулась до Олесі: – А ти не бачила мої сережки?
Олеся густо почервоніла, тільки одна думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, змусила її розгубитися, ховати очі і плакати.
– Я нічого не брала! – тихо сказала Олеся, давлячись сльозами.
– Ну, що я говорила?! Це вона! Прибрала мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам у село…..
– Але мої родичі зовсім не бідні, – відповіла дівчина, – І ми ніколи не брали чужого! Чому ви так?
– Це ти чому так? – поверни мені мої сережки й убирайся звідси.
– У мене немає нічого вашого… Можете навіть поліцію викликати!
– Та що з того їх викликати, вони вже давно у твоїх родичів!
Жанна вже остаточно втратила контроль над собою, скочуючись, як у прірву, і не могла зупинити потік брудних слів у бік дівчини.
– Мамо, ти що таке говориш? Ліза не могла такого зробити! Ти, напевно, просто забула і кудись поклала.
Всі троє старанно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випав носовичок з сережками.
Чоловік застиг з знахідкою в руках.
– Як ти могла, мамо? – лише й зміг він сказати, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
– Я просто помилилася, сину, розумієш, я забула! – намагалася хитрувати Оксана Іванівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була жахлива! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру, – сказав Михайло.
– Зачекай, ти ще насолодишся горем з цією дівчиною! – закричала Оксана Іванівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, узяв Олесю за руку і вивів її з дому Оксани Іванівни.
Вони найняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі удвох. А одного разу Михайлу зателефонувала Ірина Василівна.
– Міша, мама твоя у лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче бачити тебе…
Олеся, дізнавшись про те, що свекрусі погано, одразу почала збиратися, приготувала їй парові котлетки, зварила курячий бульйон з пиріжками, дорогою купила фрукти…
Міша до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Олеся з’явилася на порозі її палати, Оксана Іванівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівчина, яка зруйнувала її життя, відібрала найдорожче.
– Ну що ж Ви розболілися, мамо? Ось, поїжте, це ось бульйончик, пиріжки… – говорила Олеся. – Хочете, я вас з ложечки погодую, поки гарячий.
– А Мішель чому не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала Оксана.
– А Міша дуже зайнятий на роботі…
Оксана Іванівна розуміюче кивнула головою і заплакала…
– Прости, мене, Олесю, я так перед тобою винна… Поверніться додому, мені дуже погано без вас…
– Ну, про що ви говорите, мамо, ні в чому Ви не винні, просто помилилися, забулись і засмутилися! Все буде добре.
Коли Олеся пішла, сусідка по палаті сказала Оксані Іванівні: – Гарна у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Оксана усміхнулася – Так, гарна!
Коли Оксана Іванівна поправилася, з лікарні її забирали Михайло з Олесею разом. Вони так і жили втрьох у квартирі Оксани Іванівни, поки Олеся не закінчила навчання. А потім усі разом поїхали на ферму, до батьків Олесі. Дім там величезний, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Оксані Іванівні настільки сподобалося на фермі, що вона тепер про місто і чути нічого не хоче. Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашко, в якому усі души не чаять. Поки батьки Олесі фермою займаються, Олеся тварин лікує, а Михайло керує фермерською крамницею, Оксана Іванівна вся своєї уваги віддає маленькому Сашеньці.
Тепер частенько від неї можна почути: – Таку квартирантку тоді сам Господь Бог послав!
Ось як буває!
My Husband Invited His Ex-Wife Over for the Sake of the Children—So I Checked Into a Hotel to Celebrate on My Own
My husband invited his ex-wife over for the boys, so I spent the holiday in a hotel Where are you...
Never Truly Forgotten Every day, Prohor commutes from his job in London: a ride on the Tube, then the bus, before finally arriving home. The journey lasts over an hour each way. His car spends more time parked than on the road, thanks to London’s notorious rush hour traffic—he finds it easier and faster by public transport. Two years ago, his family life changed drastically; he and his wife quietly divorced. Their daughter, seventeen at the time, stayed with her mum. There were no dramas—Prohor was never one for arguments. He’d noticed his wife had changed over the years, grown restless, and often left late, claiming she was meeting friends. When he asked, —Why are you always out so late? Most wives are at home by this hour. —None of your business. Those ‘normal’ wives—just hens. I’m different: clever, social, and need more than just home. Besides, I’m not a farm girl like you. —So why did you marry the farm boy? —Picked the lesser of two evils, she’d retort before shutting down the conversation. Soon after, she filed for divorce and moved Prohor out of the flat; he’s since got used to renting and isn’t ready for marriage again, though he keeps looking. On the Tube, like most, he doesn’t waste his travel time—scrolls through social media, reads news, jokes, and watches clips. Scrolling absentmindedly, one image jolts him—it’s an ad: Folk Herbalist Mary, Natural Remedies He recognises the face immediately—his first love from school: unrequited, unforgettable. He remembers her well, that strange but beautiful girl from his class. Barely making his stop, he rushes home on foot, skipping the bus just to clear his head. Inside, he forgets his dinner and sits in the corridor, staring at his phone, jotting down the number in the ad before his device demands a charge. While his phone powers up, memories flood back: Mary was always different from their first day in Year 1. Quiet, modest, with her school dress a little below the knee—unlike the other girls. Their small village outside Oxford was a place where everyone knew everyone, but no one knew much about Mary. She lived with her grandparents in a unique house by the woods—like something out of a fairytale. He fell for her—childishly, yet to him, seriously. She had a handmade rucksack with beautiful embroidery, and rather than the usual “hiya”, she’d always greet people with: “Good health to you.” She was like a character from an old English legend—never rowdy, always polite. One day Mary missed school, and the kids went to check on her. Outside the village, they saw her home—and a crowd: her grandmother’s funeral. Mary in her headscarf, wiping her tears, her grandfather silent but present. After the burial, the children were even invited in for the wake. That memory stuck—his first funeral. Mary returned to school soon after. Time passed, the girls matured, took to makeup and fashion battles. Only Mary remained as dignified and natural as ever, her cheeks rosy without a hint of blush. The boys started courting; Prohor tried his luck with Mary. She didn’t respond at first, but at the end of Year 9, he managed: —Can I walk you home after school? She replied, quietly, privately, —I’m promised, Prohor. It’s tradition in our family. He was confused—what tradition? Later he learned her grandparents were Old Believers, her parents having died young, leaving her their legacy. Mary excelled at school, wore no jewellery, kept to herself despite the others’ gossip. She blossomed every year, by Year 10 there was no denying her beauty. After graduation, classmates scattered. Prohor moved to London for university. He heard Mary married her betrothed and moved to a remote village, living a simple rural life—herding cows, working the land, raising a son. None of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does now,” Prohor muses, “Herbalist… Looks even lovelier than before.” Sleep eludes him, morning comes and the routine repeats—work, but the past and beautiful Mary won’t let go. First love never fades, always stirs the heart. After several days in a daze, he finally messages her: —Hello, Mary! —Good health, she replies, unchanged as ever. “What concerns you?” —Mary, it’s Prohor, your old classmate. Remember we shared a desk? Saw you online—had to write. —Of course, Prohor, the brightest lad in our class. —This is your number, can I ring you? he asks. —Of course, she replies. After work, he calls; stories and memories exchanged. Where do you live? What’s life like? —I’m still in the old family home by the woods, she tells him. Came back after my husband died—a bear attack in the forest… Grandfather’s gone too. —Sorry, I had no idea… —It’s alright, Prohor, it was long ago. Life goes on. You’re just calling for a chat, or do you need some herbs? I sometimes advise. —Just wanted to say hello. No herbal remedies needed, just saw you and all the memories came flooding back. Miss the old village—my mother’s gone now. They reminisce and say goodbye. But a week later, restless, Prohor calls again: —Hi, Mary. —Good health, Prohor. Missing someone or fallen ill? —Just missing you, Mary—please don’t be cross, but could I visit you? —Come if you like, she says, unexpectedly. Whenever you get the chance. —My holiday’s next week, he beams. —Good, you know the address. He spends the week preparing, choosing gifts for Mary—wondering what she’s like now. At last, he drives from London to his old village—six hours, not a hardship, he loves long drives. Arriving, he’s shocked at the changes. New homes, shops, even the local factory thriving, the high street buzzing. —Wow, thought our village, like so many others, must’ve faded away. But it’s thriving, he says aloud. —It’s a proper town now, replies a passing pensioner with pride. Been granted borough status for ages. You haven’t been back for years, have you? —Years and years, says Prohor. —Our mayor’s a good man—really cares about the place, so it’s grown and blossomed. Mary waits for Prohor at the old house when he calls to say he’s arrived. As his car turns in, Mary’s heart races. No one ever knew how she’d loved Prohor since school—a secret she’d have carried forever had he not reappeared. Their reunion is joyful. Sitting for hours in the gazebo, the old house your typical English cottage—aged, yet welcoming. —Mary, I’ve come on business, he says, with a serious look. —I’m listening, she answers a bit nervously. —I’ve loved you all these years, surely you can’t still turn me away? Mary leaps up, throws her arms around him. —Prohor, I’ve always loved you, too—since I was a girl. Prohor spends his holiday with Mary, and as he leaves, he promises, —I’ll sort things at work, switch to remote, and come back for good. I’m not going anywhere else—I was born here, and here I’ll make myself useful.
Forgetting Completely Was Impossible Every day, Alfred took the underground from work to home, then caught the bus, and eventually...
Yesterday — Or How a Dinner Party for the “Gourmet Brother-in-Law” Became a Lesson in Family, Boundaries, and the True Cost of Hospitality in a Classic English Home
June 7th How quickly a gathering can turn into a test. I dont know why I still get so flustered...
Dandelion Jam After a mild, snowy English winter, everyone in the quaint town is longing for the fresh green leaves and colourful blooms of spring. Taissa, living in her cosy flat with her granddaughter Vera—whose parents, both doctors, have gone to work in Africa—finds herself cherishing the new season. The rhythms of the town change: market stalls buzz, neighbours gather on garden benches, and birdsong replaces alarm clocks. Taissa’s daily life intertwines with her lively neighbours—cheerful, well-read Valerie and grumpy Mrs Simmons—whose gossip and camaraderie brighten the days. Meanwhile, Vera happily attends school and dance class, proud to be watched over by her loving grandma. When Taissa strikes up a warm friendship with her thoughtful neighbour George Ellis, a widower with a distant daughter, they find comfort in shared stories and park strolls. Yet, tension brews when George’s daughter Vera visits and demands he sell his flat to move in with her family, suspecting Taissa’s intentions. An awkward confrontation ensues, but Taissa remains gracious. Life brings Taissa and George back together; he approaches her with a crown of dandelions and a jar of homemade dandelion jam, sharing its English folklore and health benefits. Their friendship flourishes over tea, recipes, and evenings under the old linden tree. Through spring’s renewal, two hearts discover sunshine in companionship and the sweet taste of dandelion jam. Thank you for reading and supporting my stories—wishing you all life’s brightest joys!
Dandelion Jam The snowy winter had finally packed its bags and left, not that the cold was anything to write...
Didn’t Want To, But Did: The Nerve-Wracking Choices of Vasilisa Living Alone in Her Grandmother’s Country Cottage, Facing Village Gossip, Deadly Debts, and a New Love with Anton the Local Policeman
Didnt want to, but did Sarah wasnt much of a smoker, you know? Still, shed convinced herself that a cigarette...
Relatives Demanded My Bedroom for the Holidays, Left Empty-Handed When I Refused to Give Up My Sanctuary
Relatives demanded my bedroom for the holidays and left with nothing So where am I supposed to stick this massive...
A Silent New Year’s Eve
New Years hush November drifted in, drab and drizzly, the kind of grey that seeps into your bones. Each day...
Mother-in-law Helped Herself to My Gourmet Foods from the Fridge—Stuffing Them All into Her Bag Before Saying Goodbye
The mother-in-law slipped the delicacies from my fridge into her handbag before heading home. “Are you sure we need all...