Запрошення в гості від свекрів вразило мене до глибини душі

Свекри запросили нас у гості. Побачив їх стіл, я була здивована до глибини душі.

Три дні я готувалася до зустрічі зі свекрами, наче до важливого іспиту. Я виросла в селі під Черніговом, де гостинність була не просто традицією, а священним обов’язком. З дитинства мене вчили: гість має піти ситим і задоволеним, навіть якщо для цього доведеться віддати останнє. У нашому домі завжди було багато їжі — м’ясні вироби, домашні сири, овочі, закуски, пироги. Це було не просто частування, а знак поваги, символ тепла та щедрості.

Наша донька Оксана одружилася кілька місяців тому. Ми вже зустрічалися зі свекрами, але тільки на нейтральній території — в кафе, на весіллі. У нашій оселі, в затишній квартирі на околиці міста, вони ще не були, і я хвилювалася до тремтіння, як усе пройде. Я сама запропонувала їм прийти в неділю — хотіла, щоб ми стали ближчими, щоб дізналися більше одне про одного. Свекруха, Олена Петрівна, з радістю погодилася, і я одразу ж кинулася в бій: закупила продукти, запасилася фруктами, морозивом, спекла свій коронний торт із кремом та горіхами. Гостинність у мене в крові, і я виклалася на всі сто, щоб їх не розчарувати.

Свекри виявилися інтелігентними людьми — обоє викладачі в університеті, з манерами та розумом, які одразу викликали повагу. Я боялася, що нам не буде про що говорити, що між нами виникне стіна з незручного мовчання, але вечір пройшов на диво тепло. Ми говорили про майбутнє наших дітей, жартували, сміялися, засиділися допізна. Оксана з чоловіком приєдналися до нас ближче до вечора, і атмосфера стала ще душевнішою. Наприкінці свекри запросили нас до себе за тиждень. Я зрозуміла: їм у нас сподобалося, і це зігрівало мені серце.

Запрошення надихнуло мене. Я навіть купила нову сукню — темно-синю, з акуратним вирізом, щоб виглядати гідно. Звісно, знову спекла торт — магазинні мені не до душі, в них немає душі. Чоловік, Петро, вранці бурчав, що хоче поїсти перед виходом, але я відрізала: «Олена Петрівна сказала, що готується до нашого приходу. Прийдеш ситим — образиться! Потерпи». Він зітхнув, але послухався.

Коли ми приїхали до їхньої міської квартири, я ахнула від захоплення. Інтер’єр був як з обкладинки журналу: свіжий ремонт, дорога меблі, витончені деталі. Я очікувала чогось особливого, передбачала затишний вечір. Але коли нас провели до вітальні і я побачила їхній стіл, моє серце завмерло від шоку. Він був… порожній. Ні тарілки, ні серветки, ні натяку на частування. «Чай чи каву?» — запитала свекруха з легкою усмішкою, ніби це було само собою зрозуміле. Єдиним частуванням був мій торт, який вона похвалила і попросила рецепт. Чай з шматочком торта — ось і весь наш «пир».

Я дивилася на цей голий стіл і відчувала, як всередині виростає клубок образи та здивування. Петро сидів поруч, і я бачила, як в його очах тліє голодне розчарування. Він мовчав, але я знала: він рахує хвилини до повернення додому. Я витиснула усмішку і сказала, що нам час. Подякували, попрощалися, а свекри, ніби нічого не сталося, оголосили, що наступного тижня знову прийдуть до нас. Ще б пак — у нас-то стіл завжди ломиться від їжі, а не стоїть сиротливо з одинокою чашкою чаю!

У машині, поки ми їхали назад, я не могла викинути з голови цю картину. Як можна так зустрічати гостей? Я думала про наші родини, про прірву в розумінні гостинності, що розверзлася між нами. Для мене стіл — це серце дому, символ турботи, а для них, схоже, просто меблі. Петро ж мовчав, але я знала: він мріє про запечену курку, що чекала нас у холодильнику. Вранці я не дала йому її з’їсти, а тепер він дивився у вікно з виглядом людини, яку зрадили. І я сама почувалася обманутою — не їжею, а байдужістю, якої не очікувала від людей, що стали частиною нашої сім’ї.