Неймовірна історія, заснована на реальних подіях!

Історія заснована на реальних подіях, хоч і здається неймовірною!

— Я навчався у Київській школі №35, а ти?
— І я, — відповів Антон, піднімаючи брови, дивлячись на дівчину. Досить дивний збіг, але чого тільки не трапляється в житті.

Дивно, що в них навіть імена були схожі. Антон і Антоніна, немов би не було інших імен на світі. Та це ніяк не завадило закоханим бути разом!

З Тонею вони зустрілися нещодавно в магазині. Історія видавалась смішною, але, мабуть, доля не знайшла кращого способу, як звести їх у такому місці. Він не міг обрати оливки, а дівчина, проходячи повз, просто підказала потрібну марку. І ось вони вже розмовляли і обмінялися контактами. Хто знає, чим закінчиться кожна зустріч, тому Тоня, коли Антон запросив її на побачення, погодилася.

Антон уже встиг побувати в шлюбі, відчув на собі побут і зраду, а ось Тоня, ніби не поспішала в житті, вірячи, що щастя знайде її саме. І ось у них уже п’яте побачення. Антон виглядав на свої 35, встигнувши до цього часу набути невеличке черевце і залисини. Дякувати генам по батьківській лінії, де чоловіки вже в 30 починали блищати лисинами. Брюнет у залишках волосся, зростом близько 180 см, як казала його колишня дружина: досить симпатичний, але це не завадило їй завести роман на стороні. Додайте до цього начитаність, почуття гумору і добрі манери — вийде досить непогана партія.

Тоня, своєю чергою, була молодша на десятиліття. Красива дівчина з густим каштановим волоссям до плеч, стрункою фігурою і виразними карими очима. Усмішка, як вона сама говорила, була її візитівкою, і Антон це відзначав. Він дійсно був зачарований нею. Чоловікові подобалася її наївність, але при цьому Тоня була не дурною. Другою її візитівкою була витонченість мови, він пірнав у цей голос, розчинявся і хотів більшого.
— Пам’ятаєш Роману Петрівну? — вирішив згадати Антон.
— Так-так, — усміхнулася Тоня, — у неї ще той перук, — вона показала рукою форму на голові, і вони засміялися.

— Антон Павлович?
— Чехов? — не зрозуміла Тоня.
— Хом’як.
— Вчитель праці, — кивнула дівчина. — Так, був у хлопців.

Вони гуляли парком, тримаючись за руки, обговорюючи свої плани на майбутнє. Антонові подобалося, як Тоня говорила про життя, про мрії та цілі, а ще про свою любов до літератури. Виявилось, що Тоня не лише читала книги, у неї навіть були свої, досить непогані, судячи з кількості її шанувальників в інтернеті.

Це була чудова дівчина: світла, ніжна, цілеспрямована. І Антон зрозумів: страх перед другим шлюбом відходить, повертаючи впевненість, що не всі жінки однакові.
Одного разу, сидячи у Тоні вдома, вони вирішили подивитися старі альбоми з фотографіями.
— Яка ти була чарівна, — похвалив Антон.
— А зараз? — запитала Тоня, намагаючись зловити його на слові.
— А зараз просто красуня!

Тоня опустила погляд, від його слів стало тепло на серці. Чоловік подобався їй. Різниця між ними не відчувалася, бо поруч з Антоном було по-домашньому затишно. Не хотілося прикидатись, можна просто бути собою.

— Не може бути! — Антон був настільки вражений, що не вірив своїм очам. Перед ним було його фото з Першого вересня, коли він переходив в 11-й клас. Вірніше, майже таке ж, зроблене з іншого ракурсу, але сумнівів не могло бути, на картці він з незнайомою дівчинкою. Трохи вицвіле зображення навіює спогади з далекого минулого, коли йому було 17 років. Класна керівниця оголосила, що Антонові випала честь нести першокласницю. Ще б пак! Серед п’яти класів випускників обрали лише його: відмінника, на якого покладали великі надії. Був ще Рома Горошко, його вічний суперник, але все ж обрали його. Дивлячись на забуте, Антон мимоволі пригадував той день.

День видався світлим і теплим. Біла нагладжена сорочка, чорні брюки з ременем, блискучі начищені чорні туфлі. До нього підвели якусь дівчинку, звісно, він її абсолютно не пам’ятає, вона була маленька, худенька і трохи налякана. Дивилася на нього знизу вгору, а він зовсім не звертав на це увагу, шукаючи в натовпі Женю Сердюка. Однокласниця давно подобалася Антону, і Першого вересня він вирішив узяти бика за роги. Вона засміялася і відмовила, але спробувати варто було, тому він добре пам’ятав той день.

І ось перед ним фото, де на лівому плечі сидить дівчинка в білій блузці та таких самих колготках, чорній спідниці, лакованих туфлях, а на голові два величезних банти.
— Хто це? — Антон не може відірватися від знімка, все ще не розуміючи, як він потрапив сюди.
— Я, — відповідає Тоня, не розуміючи, що саме здивувало чоловіка.

Він вдивляється в обличчя дитини, а потім переводить погляд на дорослішу жінку.
— А це я, — його палець зупиняється на сімнадцятирічному хлопчині, а на обличчі з’являється дивна усмішка.
— Як це можливо? — не розуміє Тоня, підсуваючи альбом ближче до себе.

Вона уважно вивчає обличчя підлітка, в якому впізнається Антон.
— Не може бути! — тепер уже вигукує вона, вражено дивлячись на чоловіка. — Значить…
— Це доля, — знизує він плечима, все ще не вірячи в те, що відбувається.
І треба ж такому трапитися, що Антон задумав те Перше вересня як важливий день у своєму житті. І хоча Женя Сердюк відмовила, а долі знадобився час, щоб довести його до цього моменту, він зрозумів, що в той день на його плечі сиділа майбутня дружина. А Тоня в той час дзвонила дзвінким дзвоником, розносячи його звук округою.

Вони одружилися. Це було досить просте весілля, та таке щасливе. І, як годиться, наречена плакала, а чоловік обіймав її, відчуваючи: ось вона, та, котра визначена долею. Вдруге за своє життя Антон тримав наречену на руках, тільки тепер вони знали одне одного.

Нині у Тоні і Антона двоє хлопчиків, яким 14 і 13 років. Жінка залишилася в літературі, даруючи читачам нові романтичні світи, бо те, що сталося з нею, спеціально не вигадаєш.