У січні неждано завітав клімакс, але особливих труднощів це не принесло.

В січні у Антонової почався клімакс. Спочатку це не спричинило жодних серйозних проблем. Не було знаних припливів і відливів, пітливості, пришвидшеного серцебиття, головних болів. Просто припинились місячні і все: добридень, старість, я твоя!

До лікаря Антонова не пішла, адже вже багато читала і знала, що до чого. Та й подруги часто розповідали про свої відчуття. Тобі, казали, Антонова, дуже пощастило. Це ж треба, так легко переносиш клімакс!

Як наврочили подруги. Незабаром з Антоновою стали відбуватися дивні речі. Вона розуміла, що це гормональні зміни в організмі, які не проходять безслідно. Звідси, мабуть, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість.

Вставати до онуки Марічки ставало все важче, апетит пропав, спина почала боліти по-новому. Вранці часто набрякало обличчя, а ввечері – ноги. Якийсь час Антонова не звертала особливу увагу на недуги. Першими забили тривогу невістки: яка ви, мамо, стали квола, бліда. Підіть до лікаря, зробіть УЗД, не зволікайте, з такими справами не жартують!

Антонова мовчала. Сумніви, що з нею щось не так, і так давно оселилися в її душі. А тут ще почали сильно боліти груди, ніби горять вогнем, торкнутися неможливо. Низ живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами під рівномірне хропіння чоловіка Антонова лежала на спині, вдивляючись у стелю, і тихенько плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле.

Як же не хотілося їй вмирати! Лише п’ятдесят два, до пенсії не дотягла. З чоловіком дачу почали шукати, вирішили на природі більше побувати. Сини чудові, на гарних роботах. Невістки чемні, не грублять, допомагають сивину зафарбовувати, радять, що з одягу придбати, щоб повноту приховати.

Внучка єдина, Марічка, просто золота дівчинка, не натішитися. Фігурним катанням займається, в перший клас восени піде. Гарно малює, вже в’язати вміє – бабуся навчила.

Як же швидко життя пролетіло! Здається Антоновій, що і не жила ще зовсім. Ось молодшого сина тільки що оженила, ще дітей від нього не дочекалася, а тут хвороба, будь вона не ладна! Антонова витирала гарячі сльози краєм підковдри, а вони текли і текли по її щоках. Вранці під очима утворювались сині кола, обличчя потемніло, змарніло.

***

Якось пережила Антонова весну та літо, а до осені їй зовсім зле стало. Задуха, страшний біль в спині майже не відпускає, живіт болить несамовито. Нарешті вирішилась Антонова записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові.

На консультацію Антонову супроводжувала майже вся родина. Чоловік, Андрій Ілліч зі старшим сином залишились в машині, а обидві невістки чекали на неї в коридорі.

З трудом піднявшись на оглядове крісло і червоніючи від ніяковості, Антонова відповідала на запитання лікарки: коли припинились місячні, коли відчула недомагання, коли в останнє обстежувалась. Відповідала Антонова довго, встигла навіть замерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала карту, мила руки, натягувала гумові рукавички.

Лікарка оглядала Антонову основательно, все більше хмурячись і нервуючи. Потім кинула коротке «вдягайтеся» і підсіла до телефону. Антонова тремтячими руками натягувала непокірну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.

– Онкологічний диспансер? – кричала та в трубку. – Це з п’ятої. У мене важка хворий, потрібна термінова консультація. Терміново! Так, так… Напевне, остання стадія. Я матки не знаходжу. П’ятдесят два… Первинне звернення. Так, не кажіть… Як в лісі живуть. Вчимо їх, вчимо, інформація на кожному кроці, а зайвий раз до лікаря сходити у них часу немає. Так, так, добре, відправляю.

Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу і стала оформлювати якісь папери.

— Ви сюди одна приїхали, жінко?

— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла Антонова онімілими губами. Лише зараз відчула вона сильний біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало подих, відмовляли ноги, хотілося кричати. Антонова прислонилась до дверного косяка і заплакала. Акушерка вискочила в коридор і крикнула:

— Хто тут з Пашковою? Зайдіть!

Невістки вскочили і поспішили в кабінет. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Антонова плакала і корчилась від болю, ніби здалеку доходили до неї обривки вказівок лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось направлення, ось карта… Дуже пізно, шкода… Чому тягнули, адже освічені люди…

В машині їхали мовчки. Андрій Ілліч не соромлячись шморгав носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син напружено дивився на дорогу, до болю в пальцях стискаючи в руках кермо.

На задньому сидінні невістки з двох боків підтримували свекруху, яку покидали останні сили. Антонова стогнала, а коли біль ставав зовсім нестерпним, кричала в голос, викликаючи у Андрія Ілліча нові приступи ридань.

Іноді біль на кілька миттєвостей вщухав, і тоді Антонова встигала побачити, як за вікнами машини пробігають пожовклі крони дерев. Прощаючись з ними, Антонова подумки прощалася й з дітьми, і з чоловіком, і з онукою Марічкою. Не доведеться більше її балувати смачними пиріжками. А хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, поцілує, захопиться її першими успіхами?..

***

В диспансері чекати довго не довелось. Антонову прийняли відразу. Сім’я в жаху, не сміючи сідати, купкою стояла біля вікна. Андрій Ілліч вже не плакав, а якось загублено і безпорадно дивився в одну точку. Невістки м’яли в руках хустинки, син мовчки розкачувався всім тілом зі сторони в сторону.

В кабінеті, куди відвели Антонову, видимо, відбувалось щось страшне. Спочатку звідти вибігла медсестра з червоним обличчям і кинулась в кінець коридору. Потім швидким кроком у кабінет зайшов літній лікар у хірургічному халаті і бахилах. Після чого майже бігом туди ж заскочило ще кілька лікарів.

Коли в кінці коридору розлігся гуркіт, родина машинально, як по команді, повернула голови до джерела шуму: червона медсестра з двома санітарами швидко везли гримлячу каталку для перевезення лежачих хворих. Як тільки каталка зникла за широкими дверима кабінету, родина зрозуміла, що це кінець. Андрій Ілліч обхопив голову руками і застогнав, невістки кинулись шукати в сумочках серцеві краплі, у сина на щоці зрадницьки задригався нерв.

Раптом двері кабінету знову розчинились. Каталку з Антоновою, вкритою білою простинею, штовхало одночасно чоловік шість-сім. Усі схвильовані, червоні, з крапельками поту на лобах. Бліде обличчя Антонови було відкрито. Жах застиг в її опухлих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Ілліч кинувся до дружини. Літній лікар загородив йому дорогу.

— Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Ілліч услід каталці, що віддалялась. — Дайте хоч попрощатися. Любо, мила моя, як же так, ми ж хотіли в один день…

— Дохотіли вже, — медсестра зачинила на засувку широкі двері кабінету. – Не заважайте, дідусю, і не кричіть. Народжує вона. Головка ось-ось з’явиться…

***

У пологовому залі було дві породіллі: Антонова та ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали одночасно і так само одночасно, як за командою, вщухали між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки та лікарі. Літній професор спокійно і вільно ходив від одного столу до іншого і давав вказівки.

— І за що страждаємо? – запитав професор у породіль під час чергового затишшя.

— За горілку прокляту, вона у всьому винна, зараза, — простогнала студентка.

— Ну, а ти, мати? — звернувся професор до Антонової і поплескав її по оголеній товстій нозі.

Антонова помовчала трохи, подумала, а потім тихо, бо сил вже не було зовсім, прошепотіла:

— Але ж за любов, напевно. За що ж ще? Ось день народження так з чоловіком відзначили. П’ятдесят два роки. Побавилися трішечки…

— Не слабо, потрібно сказати, побавилися, — усміхнувся професор. — То неужто, і справді, не помічала нічого чи хитруєш?

— Та що ви, докторе! Якби я знала, якби лише подумати могла!.. Сором-то який! Адже я вже бабуся давно. І товста така з самого дитинства, мене-то через фігуру по імені з двадцяти років ніхто не звав, тільки по батькові… Була впевнена, що у мене клімакс і онкологія додатково. Ось і в консультації матки не знайшли, сказали, що розсосалась, рак, остання стадія…

— Срак у тебе, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою. – Всі ми живі люди, і, на жаль, лікарські помилки ще іноді мають місце бути. Але досить розмовляти. Тужся, мати, давай, тужся. Твоя помилка хоче побачити світ!

***

Акушерка вийшла з пологової зали задоволена і сповнена важливості. Буде що подружкам розповісти –- не кожен день у наш час бабусі народжують.

— Пашкова Люба Антонівна. Є рідні?

— Є, — хором відповіла родина, роблячи крок вперед.

— Вітаю, — з відвертим цікавістю розглядаючи чоловічу частину родини, сказала акушерка. — А хто батьком буде?

— Я, — хрипко, не вірячи ще всьому, що відбувається, прошепотів Андрій Ілліч.

— Він, – одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.

– Обалдіти, — не стрималась від емоцій акушерка і додала вже з явним повагою. — Хлопчик у вас. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте поляну, татусю. Ще б годину і невідомо, що було б… До самих пологів встигли. Ось дива так дива. Навіщо тільки в онкологію везли, не розумію.