Жила була жінка, яка вважала своє життя гідним

Жила в одному місті жінка. Звали її Галина Миколаївна. Жила вона, як їй здавалося, цілком гідно. Щоправда, сім’ї не склалося, і дітей не було. Зате мала власну квартиру, в якій завжди панували чистота і порядок. І робота була пристойна: бухгалтером на меблевій фабриці.

Дожила Галина тихо і спокійно до 50 років. Їй подобалося її життя. Особливо на фоні життів її сусідів по будинку. Приємно було думати, що в неї все відмінно склалося. Адже вона була порядною людиною і нікому не робила зла.

А сусіди у неї були непутящі. На одному сходовому майданчику жила, наприклад, жінка, якій вже було за 60. І, ось яка ганьба, вже літня, майже пенсіонерка, а волосся пофарбоване в синій колір! Подумати тільки! І носить якісь облягаючі сукні та джинси. Усі над нею сміються. Місцева божевільна, інакше не скажеш.

«Сором!» – думала Галина Миколаївна, дивлячись на дивну пенсіонерку. І раділа, що вона виглядає пристойно, відповідно до віку.

Про третю сусідку і говорити незручно. Всього двадцять один рік, а вже має дитину. Причому дитині на вигляд років п’ять. Зрозуміло, ще в школі навчалася, коли завагітніла. І куди дивляться батьки? До речі, батьків у дівчини не було, жила одна зі своєю донькою. І ще з тією синеволосою пенсіонеркою подружилася. Поки дівчина вдень кудись ходила, сусідка сиділа з дівчинкою.

Галину це не дивувало. «Такі люди один до одного тягнуться», – думала вона. – «А мене стороною обходять. Бачать пристойну людину — і в очі дивитися соромно. Привітаються в ліфті і все спілкування».

Останній сусід — чоловік років 30. Побачивши його вперше, жінка зазнала справжнього шоку. Всі руки, вся шия були вкриті татуюваннями! Невже нормальні люди так будуть ходити? Звичайно, ні!

Ще в молодості Галина Миколаївна засуджувала таких персонажів. Мабуть, більше немає чим вирізнитися, якщо доводиться собі шкіру псувати. Ішь, привертає до себе увагу! Значить, розумом не привернути! Краще б книжки читав.

Так думала вона щодня, зустрічаючи в ліфті когось із сусідів. Приходячи додому, вона тихо раділа, що сама живе як треба. І іноді обговорювала сусідів зі своєю єдиною подругою по телефону. Казати більше було ні про що, тому «тип з татуюваннями», «молода мати» і «божевільна бабуся» ставали мало не головними темами на порядку денному.

Якось увечері Галина Миколаївна, як завжди, поверталася додому з роботи. Настрій у неї був жахливий. На роботі недостача… Вперше за довгі роки роботи. На кого звалять? Хто винен? Звичайно ж, бухгалтер. Голова у жінки боліла від ранку. А зараз раптом в вухах загуло, а ноги різко потяжчішали.

Жінка з трудом дійшла до під’їзду і сіла на лавочку. Раптом вона відчула легкий дотик до своєї руки. З трудом піднявши погляд, вона з подивом побачила ту саму «пенсіонерку» з синім волоссям.

– Що з вами? Вам погано? – співчутливо запитала вона.
– Голова… болить… – прошепотіла Галина.
– Підемо до Юри, він сьогодні вдома. Ви бліда, обличчя на вас немає.
– До якого Юри? – запитала жінка.
– Юра ж з вами на одному поверсі живе. Він лікар-кардіолог. Невже ви не знаєте?

Піднявшись на потрібний поверх, сусідка подзвонила у двері Юри. Жінка з подивом побачила на порозі того самого чоловіка з татуюваннями, який, на її думку, не міг бути пристойною людиною.

Чоловік виміряв Галині Миколаївні тиск, поклав на диванчик і дав якусь таблетку. Незабаром голова і шум у вухах пройшли.

– Обов’язково запишіться на прийом! Треба слідкувати за тиском, навіть таким молодим дівчатам, як ви, – усміхнувся лікар, коли стан жінки прийшов в норму.

– Дякую вам, – чомусь Галина відчувала незручність, згадуючи, як обговорювала татуированого чоловіка з подругою. «Про зовнішність думає, а інтелект — на нулі» – казала вона про нього. А він, подумати тільки, лікар, щодня життя рятує.
– Нема за що. Не хворійте! Якщо що, звертайтеся!

Жінка попрощалася з лікарем, повернулася додому і прилягла на диванчик. Треба ж, вона так помилялася щодо чоловіка… І пенсіонерка з синім волоссям виявилася хорошою жінкою. Ось, підійшла, поцікавилася, що з нею.

У двері подзвонили. На порозі стояла синеволоса пенсіонерка, тримаючи за руку доньку молодої дівчини, яка, на думку Галини Миколаївни, стала матір’ю занадто рано.

– Я просто хотіла вас провідати, дізнатися, чи все в порядку. Перепрошую, що я з Яною, Аня на роботі… І я так давно хотіла з вами познайомитися. Але не наважувалася. А тут випадок випав! А то ми всі спілкуємося з сусідами, а ви окремішньо тримаєтеся!
– Проходьте, давайте чаю зроблю, – несподівано для себе сказала Галина. – Дякую, що допомогли, коли побачили, що мені погано…

– Ну що ви. Не за що дякувати. Я відразу бачу, коли людині погано. Я ж всю молодість доглядала за хворою мамою. Як виповнилося мені 14, мама злягла. І пішла, коли мені вже за 30 було. Не вчилася як слід, романів не було, тільки у ліжка її… Ледве дитину народити встигла. Ладно, не хочу згадувати. От зараз на старості років відриваюся, – сусідка з трохи винуватою усмішкою показала на свої яскраві пасма. – Дякую дочці, допомогла волосся пофарбувати. І футболки мені купує круті. Хоч недовго, а молодою побуду. Хоча от Ані ще гірше.
– Хто така Аня? – запитала Галина.

– Ну, Анічка, сусідня з моєю двері — її. Яна ж її сестричка. Батьки загинули в автомобільній аварії. Вона сестру усиновила, виховує. Навчання в університеті кинула, працює з ранку до ночі, бідолаха. Юрій їй іноді допомагає грошима. Ну Юра, який вам сьогодні допоміг…

Коли сусідка пішла, Галина деякий час тихо сиділа за столом на кухні і невидячими очима дивилася перед собою. Треба б запропонувати Ані допомогу, вона ж теж може іноді сидіти з Янкою. І волосся вона давно хотіла пофарбувати в рудий колір.

Тільки завжди думала, що це — непристойно в її віці. Обов’язково завтра проконсультується з сусідкою з цього питання! І не треба забути запросити Юру на пироги, щоб подякувати за допомогу.