Майбутнє вже близько

Ось адаптована та перефразована історія:

**Завтрашній день**

Оксана прожила з Дмитром п’ять років, але так і не дочекалася запрошення до РАЦСу. Дівчина була вмілою господаркою, чистюлею. Ще ласкавою та ніжною. Та останнім часом відчула холод у взаєминах. Вірніше, холоднішим став Дмитро — частіше був не в дусі й уникав спілкування. Щойно вечеря закінчувалась, він ішов до телевізора дивитись черговий серіал.

На її пестощі відмахувався, казав, що втомлений і хоче побути наодинці.

— Послухай, Іринко, — радилась Оксана із сестрою, — що це може бути? Таке ставлення триває вже майже два місяці.

— Ви що, навіть разом не ночуєте? — запитала сестра.

— Зрідка, але від цього майже нічого не міняється, — зітхнула Оксана. — Чого я тільки не пробувала: і вареники, і вечеря при свічках, а в нього все як сіра хмара на обличчі. Відлюбив? Як гадаєш?

— А ти як відчуваєш: чи є в нього інша? — поцікавилась Ірина.

— Звідки мені знати? Ніби ні. Після роботи додому приходить. Та мені від цього не легше.

— Зустрічатись може й удень. Наприклад, у обідню перерву чи заводити інтрижки на роботі — чужа душа пітьма, — замислено промовила Ірина. — Чому б тобі не поговорити з ним відверто? Зрештою, ви не подружжя. Може, він вважає, що має право гуляти, шукати собі іншу.

— Ти так думаєш? — очі Оксани наповнились сльозами. — Якщо так можна? Адже я йому нічого поганого не зробила, зайвого слова не сказала…

— Ну-ну, годі плакати. Ти в нас красуня, господарняна, у разі чого знайдеш собі чоловіка, поки молода. Я б на твоєму місці не терпіла, а з’ясувала все чесно. Для мене гірка правда краща за невизначеність.

Того ж вечора Оксана після вечері сказала Дмитру:

— Якщо я тобі набридла — йди. Не триматиму, хоч і кохаю, як колись…

— Звідки тобі таке? — почав Дмитро, але змовк, побачивши сльози, що покотились по її щоках.

— Ось ще, істерик мені не вистачало… — він занервував і почав збирати сумку. Оксана стояла немов приголомшена. Вона й подумати не могла, що її хлопець, її чоловік, хоч і неофіційний, так швидко кине її.

А він кидав в сумку випрасувані сорочки та футболки, натягнув пальто й, не озираючись, почав відчиняти двері.

— Дмитре! — не витримала Оксана. — І це все? Нічого мені не скажеш? П’ять років нашого життя…

— Що казати? Ти вже все сказала. Так, ми більше не кохаємось…

— Ти більше не кохаєш… — поправила його дівчина. Та Дмитро вийшов у коридор. Оксана вибігла за ним:

— В тебе інша? Так? Чому мені не сказав? — крикнула вона йому, що спускався сходами.

— Ні, нікого. Просто… ти — мій вчорашній день. Розумієш? Тупик. Нема кохання. От і все. — холодно відповів він.

— Вчорашній день? — Оксану обурили ці слова. Вона задихнулась, ніби від ляпаса, і втекла до квартири.

— Вчорашній день… немов поношений кожух з себе зняв. П’ять років молодості… — дівчина не могла прийти до тями. Починаючи розмову, вона сподівалась, що помиляється, що в нього, може, проблеми на роботі чи в душі, а вона допоможе. А виявилось — вона йому набридла…

Оксана зневірилась і захворіла. На лікарняному лежала з температурою, ледь пересувалась. Стрес затьмарював розум. Перед очима стояв Дмитро, що кидав речі в сумку, його байдуже обличчя — наче вона була винна.

— Знаєш, Оксанко, не лякай батьків і мене, годі сумувати. Не він один у світі. Таке трапляється. Ти не перша, не остання, — кожного разу казала Ірина по телефону. — Прийду до тебе, зробимо ремонт. Найкращий лік від журби.

— Іринко, дякую… — слабко посміхалась Оксана. — Ти найкраща сестра й подруга.

До весни сестри переклеїли шпалери, змінили занавіски, на кухні з’явився новий сервіз.

— Ну як? Красота ж! — сміялась Ірина. — З новим ремонтом — у нове життя. І не сумни. Сум — найтяжчий гріх. Треба радіти, що всі живі. Решта — дрібниці.

Оксана кивала, ставлячи перед сестрою пиріг із грибами.

— Ти мене відгодовуватимеш? — сміялась Ірина, беручи другий шматок. — Погоджуюсь. Дієта почекає. Ти молодець, робинико моя. Не журись.

Оксана поволі звикала до нового життя. Щоб заповнити порожнечу, почала ходити до спортзалу, а сестра запрошувала її на вистави місцевого театру.

Два роки минули в роботі й турботах. Оксану підвищили, і вона старанно працювала. У відділі редакції з’явились нові люди, а вона відвідала семінари у Львові й надихнулась ще більше.

У її житті з’явився Андрій, скромний місцевий поет, чиї вірші інколи друкували у їхній газеті. Стриманий, в окулярах, у старомодному піджаку, він частіше заходив до редакції, завжди намагаючись поговорити з Оксаною. Нарешті запросив її до кав’ярні — нібито обговорити нові твори.

— Розумієте, Оксанко, ваша думка для мене важлива, — соромливо говорив він. — Ви чудовий фахівець і добра людина.

— Звідки знаєте? — засміялась вона.

— По очах бачу… — усміхнувся Андрій. — То ви погоджуєтесь?

У кав’ярні вони просиділи майже дві години. Час пролинув. Оксана відкрила для себе мудрого поета з вражаючою лірикою.

— Як вам вдається поєднувати тонкі образи з гумором? — дивувалась вона. — Тепер я ваша поклонниця. Приносьте стихи. Друкуватимемо. Можна й збірку видати.

— Дякую, Оксанко. Та я приходжу не через публікації… — він заніяв, дивлячись у потертий зошит. — Ви для мене не просто колега… Ви чарівна жінка. І, якщо можна… чи можу сподіватись на зустрічі?

Оксана мовчала. Вона відчувала його почуття давно. З перших зустрічей в редакції. Андрій нагадував великого сором’язливого хлопця, коли бачив її й ішов назустріч, не помічаючи інших.

Спочатку їй було смішно, вона посміхалась, від чого її карі очі світились теплом. Коли Андрія не було кілька днів, Оксана сумувала, думаючи, де цей добрячий талановитий дивак.

Тепер, після його слів, їй захотілось пригорнутись до нього, потонути в його теплій опіці. Вона підвела на нього очі, і він, немов прочитавши думки, поцілував її долоню.

— Андрію… Не поспішаймо. Треба перевірити… — її думки заплутувались від ніжності.

— Як скажеш, Оксанко. Можна на «ти»? — він сяяв від щастя.

— Можна… Андрію.

Через місяць прогулянок Оксана запросила Андрія до себе на Восьме березня. Вона готувала стіл під улюблену пісню «Океану Ельзи», метушилась у вишиваному фартушку.

У двері подзвонили. «Трохи рано», — подумала Оксана, але відчинила. На порозі стояв Дмитро з букетом крокусів.

— Ти? — здивувалась вона. — Не чекала.

— Запросиш зайти? — усміхнувся він, подаючи квіти. — Похорошіла… не пізнати.

— Навіщо прийшов? — Оксана занервувала. На її подив, у душі не пролунало жодного відлуння минулого. Лише здивування.

— Привітати. Ми ж не зовсім чужі, — відповів Дмитро, зазираючи через її плече у кімнату. — Гості чекають? Пахне твоїми грибними варениками, Оксанко…

— Поздоровив — іди. Яка я тобі Оксанко… Чекаю гостя. Ти п’яний?

— Ось як, значить, я зайвий. Може, коханого чекаєш? Хто він? — єдко запитав Дмитро.

— Так. Він добрий і любить мене, — відрубала Оксана. — А хто він? Мій завтрашній день…

— Злопам’ятна. Навіть не спитала, як я. Де був ці роки.

— Мені це нецікаво. Ти тоді теж нічого не пояснив. Просто зник. Іди з Богом.

Оксана виштовхнула його у сіни й замкнула двері. Стояла, заспокоюючи калатаюче серце.

— От нещастя принесло. Міг усе зіпсувати. Три роки не бачились, а тут з’явився, — прошепотіла вона.

Дмитро спускався сходами, а назустріч йшов стрункий чоловік в окулярах із букетом пролісків. Він усміхався, щасливий. Дмитро зупинив його поглядом на сходах. Андрій подзвонив до Оксани, і його зустріли радісним сміхом.

«Ось він, твій завтрашній день… Нічого особливого. Простак. Так тобі й треба, клуня у фартушку», — подумав Дмитро і вийшов із під’їзду. За два роки він змінив трьох коханок, але жодна не стала рідною. Все було не те. Він почав пити, вирішив не одружуватись, щоб лишитись вільним. Та щастя це не додало. «Нічого, — думав він. — Ще все попереду. Мені лиш тридцять, а дівчат навколо повно…»

А Оксана й Андрій одружились, весілля гуляли всією редакцією.

— Не було щастя, та лихо допомогло, — прошепотіла на вухо нареченій Ірина. — Якби не Дмитро, не зустріла б Андрія. А він тебе так любить! Очей не відведе. Цінуй це, Оксанунечко.

Через рік Оксана народила доньку. Андрій був на сьомому небі. Тепер його вірші стали глибшими, сповненими сонячних нот і любові…