Світанок майбутнього

**Завтрашній день**

Соломія прожила з Дмитром п’ять років, але так і не дочекалася запрошення до РАЦСу. Дівчина була вмілою господаркою, чистулею. Ласкавою та ніжною. Та останнім часом відчула холодність у стосунках. Вірніше, холоднішим став Дмитро: частіше мовізнив, уникав розмов. Щойно вечеря закінчувалась, він сідав до телевізора дивитись черговий серіал.

На її пестощі відмахувався, казав, що втомився й хоче побути сам.

— Послухай, Ярино, — радилась Соломія із сестрою, — що це може бути? Таке ставлення вже майже два місяці.

— Ви що, й не спите разом? — запитала сестра.

— Рідко, але від цього майже нічого не міняється, — зітхнула Соломія. — Чого я тільки не пробувала: й паляниці спекла, й вечерю при свічках… А він наче оцвілий. Невже розкохав? Як гадаєш?

— А ти як відчуваєш: він має іншу? — спитала Ярина.

— Звідки мені знати? Ніби ні. Після роботи додому приходить. Та мені від цього не легше.

— Може, днем із кимось бачиться. На обідній перерві чи на роботі крутить романи. Чужа душа — пітьма, — замислено промовила Ярина. — Чому б тобі не поговорити з ним відверто? Ви ж не чоловік і дружина. Може, вважає, що має право шукати собі іншу.

— Ти так думаєш? — очі Соломії наповнились сльозами. — Як так можна? Адже я йому нічого поганого не зробила, зайвого слова не сказала…

— Ну-ну, годі плакати. Ти в нас гарна, господарна, ще знайдеш собі чоловіка, поки молода. Я б на твоєму місці не терпіла, а з’ясувала все. Гірка правда краща за невизначеність.

Того ж вечора Соломія після вечері сказала Дмитру:

— Якщо я тобі набридла — іди. Не триматиму, хоч і кохаю, як колись…

— Звідки тобі це взялося? — почав Дмитро, але зупинився, побачивши сльози на її обличчі.

— Ось ще, сцен мені не вистачало… — він нервово почав збирати речі. Соломія стояла, наче приголомшена. Не могла повірити, що її хлопець, її чоловік (хоч і неофіційний) так швидко втече від неї.

Він кидав випрасуванi сорочки у спортивну сумку, одягнувся й, не обертаючись, відчинив двері.

— Дмитро! — не витримала вона. — І це все? Нічого не скажеш? П’ять років…

— Що казати? Ти вже все сказала. Так, ми більше не кохаємо…

— Ти більше не кохаєш… — поправила Соломія. Та він вийшов у коридор. Вона вибігла за ним:

— В тебе інша? Так? Чому не сказав? — крикнула вниз по сходах.

— Ні, нікого. Просто… ти — мій минулий день. Розумієш? Тупик. Кохання нема. От і все, — холодно відповів Дмитро.

— Минулий день? — Соломію обілляло болем. Вона забігла в квартиру, наче від ляпаса.

— Минулий день… наче поношений кожушок викинув. П’ять років молодості… — дівчина не могла заспокоїтись. Вона сподівалась, що помиляється, що в нього проблеми на роботі чи в душі, а вона допоможе. А виявилось — вона йому «минула».

Соломія знесилилась і захворіла. Ліжачи з температурою, ледве пересувалась. Стрес затуманював думки. Перед очима стояв Дмитро, що кидав речі в сумку, його байдужий погляд — наче вона була винна.

— Знаєш, Соломійко, не лякай нас із батьками, годі сумувати. Світ не ним єдиним зійшов. Таке буває. Ти не перша, не остання, — повторювала Ярина під час кожного дзвінка. — Прийду, зробимо ремонт. Найкращий лік від журби.

— Дякую, Яринко… — слабко посміхалась Соломія. — Ти найкраща сестра й подруга.

До весни сестри переклеїли шпалери, змінили занавіски, на кухні з’явився новий сервіз.

— Ну як? Краса! — сміялась Ярина. — З новим ремонтом — у нове життя. І годі нудитись. Сум — найтяжчий гріх. Насолоджуйся, що живі й здорові. Решта — дрібниці.

Соломія кивала, ставлячи перед сестрою пиріг із грибами.

— Ти мене годуватимеш своїми випічками? — сміялась Ярина, беручи другий шматок. — Згодна. Дієта почекає. Ти молодець, робище моє. Не журись.

Звикати до нового життя було нелегко. Щоб заповнити порожнечу, Соломія записалась у спортзал і басейн, а сестра тягла її на вистави у львівський драмтеатр.

Два роки минули в роботі й турботах. Соломію підвищили, вона старанно виконувала обов’язки. У відділі з’явились нові люди, а вона, відвідавши семінари у Києві, ще більше закохалась у справу.

У її житті з’явився Богдан, скромний місцевий поет, чиї вірші інколи друкували у їхній газеті. Стриманий, в окулярах, у старомодному піджаку, він частіше заходив до редакції, завжди намагаючись поговорити з Соломією. Нарешті запросив її у кав’ярню — нібито обговорити нові твори.

— Розумієте, Соломійко, ваша думка для мене важлива, — соромливо говорив він. — Ви чудовий фахівець і просто добра людина.

— Звідки знаєте? — засміялась вона.

— По очах бачу… — усміхнувся Богдан. — То ви погодитесь?

У кав’ярні вони просиділи майже дві години. Час пролинув. Соломія відкрила для себе мудрого поета з вражаючою лірикою.

— Як вам вдається вплітати у тонкі рядки ще й гумор? — дивувалась вона. — Тепер я ваша шанувальниця. Приносьте вірші. Друкуватимемо. Може, й книжку видати?

— Дякую, Соломійко. Та я приходжу не через публікації… — він зніяковів, але продовжив, дивлячись у потерту зшитку. — Ви для мене не просто колега… Ви чарівна жінка. І, якщо можна… сподіваюсь на зустрічі? Якщо, звісно, не проти…

Соломія мовчала. Вона відчувала його почуття давно. З перших зустрічей у редакції. Це помічали всі. Богдан перетворювався на великого несміливого хлопця, коли бачив її, йшов назустріч, не помічаючи інших.

Спочатку їй було смішно, вона посміхалась, від чого її карі очі сяяли теплом. Коли Богдана не було кілька днів, вона думала: куди зник цей добрячий талановитий дивак?

А тепер, після його слів, їй так захотілось пригорнутись до нього, потонути у його затишних обіймах, зробити щасливими обох. Вона підвела на нього очі, і він, ніби прочитав думки, взяв її долоню й поцілував.

— Богдане… Не поспішаймо. Треба перевірити… — її думки заплутались від його ніжності.

— Як скажеш, Соломійко. Можна на «ти»? — він сяяв від щастя.

— Можна… Богданку.

Через місяць прогулянок Соломія запросила його до себе на Восьме березня. Настрою додавали улюблені пісні «Океану Ельзи».

У двері подзвонили. «Трохи раніше», — подумала вона, але поспішила відчинити. На порозі стояв Дмитро з букетом крокусів.

— Ти? — здивувалась Соломія. — Не чекала.

— Запросиш зайти? — усміхнувся він, подаючи квіти. — Похорошіла… не пізнати.

— Навіщо прийшов? — знервувалась вона. На її подив, у душі не пролунало жодного відлуння минулого. Лише здивування.

— Привітати. Ми ж не зовсім чужі, — відповів Дмитро, зазираючи через плече у кімнату. — Гості чекають? Пахне твоїм грибним пирогом, Соломійко…

— Поздоров