Глум із глушини: коли зневажають власне коріння…

Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я закохалася в рідний кут — не як у обов’язок, а як у віддушину для душі. Мені подобається працювати на городі, вирощувати овочі, фрукти, зілля. Відчуваю, як це дає мені опору, заспокоює, повертає до себе. Після весілля я одразу сказала чоловікові: «Потрібна ділянка. Немає — будемо збирати й шукати».

Він спочатку не розділяв мого запалу, але, побачивши мою відданість, погодився. Ми придбали скромну хатину з городом під Житомиром. Усе було добре — доки не йшлося про його рідних. Від перших днів вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Василівна. Кожна зустріч із нею перетворювалася на витончене приниження.

«Ти знов зі своєю морквою? Немов справжня колгоспниця!» — кривила губи вона.

«Наш син не для того навчався й виріс у місті, аби тепер у бруді паскудити руки!»

Я слухала й стискалася всередині. Не від сорому, а від неспроможності зрозуміти: за що ця ненависть? Адже я не змушую, а запрошую ділити радість. Це ж не каторга — це турбота, це життя.

Та я довго мовчала. Думала — містянам не збагнути нашого. Інші цінності, інші погляди. Допоки не дізналася випадково правди, від якої мені стало… смішно.

Виявилося, батьки мого чоловіка — із самих що не на є глухих сіл. Марія — з-під Сумами, а батько його — з глушини на Полтавщині. Їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, перебравшись у місто, викреслили це зі своєї історії. Наче боялися, що хтось дізнається про їхнє походження.

І водночас вона сміла глузувати: «Поглянь на свій інтер’єр — наче в бабиній хаті! Вазонки, вишиванки на стінах, фотографії… У нас усе сучасно: мінімалізм, вбудовані меблі, ані сміття».

А мені саме так і треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Не модно, але по-людськи.

Я мовчала роками. Але одного разу, почувши «селючка», не стрималася. Ми сиділи на веранді, вона знову скривилася, коли я подавала полуничний компот із пирогом:

— «Фе, у тебе все, як у селі!»

Я посміхнулася й спокійно відповіла:

— «Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини — ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Василівно».

Вона завмерла. Повіка її затремтіла. Спробувала знущатися:

— «Це ти мені кажеш?!»

— «І вам, і собі. Я свої звичаї шаную. А ви їх соромитеся. Ось у чому різниця».

Після цього вона притихла. Жодних докорів, жодних натяків. Більше не звала мене колгоспницею, не кривила обличчя, коли я приносила домашній мед чи квашену капусту. Навіть, здається, почала поважати.

Я не злопам’ятна. Але мені боляче, що мене намагалися принизити за те, що колись було частиною їх самих. Невже коріння — це сором? Невже праця — привід для зневаги?

Я — жінка, яка любить землю. Не соромлюся свого походження. Вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе у «стильних» квартирах з порожніми стінами. Бо там, де немає душі — нема й тепла. А в мене воно є. І буде.