Насмішки за село від тих, хто сам із глибинки…

Я зростала в невеличкому селі на Житомирщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я закохалася в землеробство — не як обов’язок, а як віддушину для душі. Мені подобається працювати на городі, вирощувати овочі, фрукти, зілля. Відчуваю, як це повертає до коренів, заспокоює, надихає. Тому одружившись, одразу заявила: «Нам потрібна садиба. Не маємо — будемо збирати й купувати».

Чоловік спершу не схвалював ідею, та побачивши мою відданість, погодився. Придбали невеличку хатинку з ділянкою під Рівним. Усе було добре — доки не його батьки. Від перших днів вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Василівна. Кожна зустріч із нею перетворювалася на витончене приниження.

«Знову з морквою возишся? Немов колгоспниця якась», — кривила губи вона.

«Наш син не для того навчався й виріс у місті, аби тепер у бруді паскудитися!»

А я слухала й стискалася всередині. Не від сорому, а від несприйняття — за що ця злоба? Адже я не примушую, а запрошую долучитися. Навчитися. Це ж не каторга — це турбота, це життя.

Та знаєте, я довго мовчала. Думала — містянам не зрозуміти. Інші цінності, інші пріоритети. Допоки випадково не дізналася правди, від якої мені стало… смішно.

Виявилося, батьки мого чоловіка самі з глибинки. Мати — з села під Сумами, батько — із глушини на Чернігівщині. Їхні предки й досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, перебравшись у молодості до міста, викреслили це зі своєї історії. Викреслили так рішуче, ніби бояться, що хтось побачить їхнє справжнє обличчя.

І водночас, не відчуваючи сорому, вона дозволяла собі їдкі коментарі: «Поглянь на свій інтер’єр — наче в бабиній хаті! Ці вазочки, вишиванки, рушники… У нас усе сучасно: мінімалізм, вбудовані меблі, ані сміття».

А мені саме таке й треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Не модно, зате по-людськи.

Я мовчала роками. Не докоряла. Та одного разу, почувши вкотре «селючка», не стерпіла. Сиділи на веранді, вона знову зневажливо окинула поглядом мій полуничний узвар і пиріг з аґрусом:

— «Фе, у тебе все, немов у хаті!»

Я посміхнулася й спокійно відповіла:

— «Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини — ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Василівно».

Вона завмерла. Помітила, як задригалося її повіко. Спробувала зневажливо хмикнути:

— «Це ти мені кажеш?!»

— «І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця».

Після тієї розмови вона притихла. Жодних докорів, жодних натяків. Більше не кликала мене колгоспницею, не кривила обличчя, коли приносила домашнє варення чи банки з квашеними огірками. Навіть, здається, почала поважати.

І знаєте, я не злопам’ятна. Та досі болісно від того, що мене намагалися принизити за те, що колись було частиною їх самих. Хіба коріння — це привід для сорому? Хіба праця — причина для зневаги?

Я — жінка, що любить землю. Не соромлюся свого села. Вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «трендових» квартирах з порожніми стінами. Бо там, де нема душі — нема й тепла. А в мене воно є. І буде…