Connect with us

З життя

Остання мрія: Втеча до спокою

Published

on

Залишилася в мене лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «матусі», що відбирає спокій і в неї, і в мене.

Кожному віку — своя відпочинкова пора. Дитинством я тремтіла від очікування літніх канікул: тоді батько з мамою завжди були поруч, разом їздили на озеро, влаштовували свята на галявині, сміялись, жили без поспіху. Потім прийшла перша робота — і відпочинок змінився: чаювання з подругами, прогулянки скверами, рідкісні вечори з книжкою. Тепер же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, наче шепіт у осіннім тумані.

Мене звуть Соломія. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу у постійному виснаженні. Все почалося з того, що після весілля ми з чоловіком оселилися в хаті його матері — нібито «на час, поки не збережемо». Минуло майже десятиліття, а ми досі тут, де мені не дають перепочити ні тілом, ні душею.

Здавалося б — нічого страшного: хата простора, город поряд, діти ходять до школи поруч, чоловік працює. Живи та радій. Але в цій системі щастя нема. Бо я — не господиня тут. Бо поруч кожен день — свекруха, яка не визнає мого «я», мого втому, моїх кордонів.

Для мого Максима — це майже ідилія: дві жінки в хаті, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю вранці до школи з дітьми, працюю віддалено, потім знову по колу. Свекруха — контролює, коментує, вставляє своє слово. Він же — наче гость у готелі: прийшов, поїв, ліг на ліжко, узяв пульт і — тиша. Жодного «дякую» чи «допомогти?». Чому? Бо його мати колись усе робила сама. «Моя мама вправлялася без допомоги, тож і ти вправишся», — кинув він якось, навіть не відірвавшись від екрана.

А я вже не вправляюся.

Моя свекруха з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, тягла на собі хазяйство та роботу. Носить ці історії, наче ордени. Та чомусь забуває згадати, що чоловік її зрадив і пішов до молодшої. А вона тепер живе з купою хвороб і не розуміє — за що? А відповідь поруч: себе не шкодувала. І інших — теж.

У неї свій культ: культ праці до знемоги. Особливо — на городі. О, це окрема історія. Її гасло: «Хто землю любить — той і живе!» Яблука, буряки, банки, помідори, кабачки — усе своїми руками. Та не тому, що це радість, а тому, що «так треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилася? — Сама винувата, м’якотіла.

Нещодавно повернулися з города. Кілька мішків з картоплею, цибулею, банками. Свекруха кульгала, я ледве пересувалася. А Максим? Лежав на дивані. Навіть не встав зустріти. Просто дивився серіал, ніби так і має бути. Ніби жінки й мусять тягати важке. Навіть поглядом не провів.

Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, знесилена, у сльозах — і раптом усвідомила: більше так не можу. Мені не тридцять шість — всі сто. І ніякі кабачки не варті мого життя. Хочу просто вик

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × п'ять =

Також цікаво:

З життя18 хвилин ago

Тени правды: завершение любви

Тени правды: последний ужин Виктор Семёнович переступил порог квартиры после долгого дня в конторе на окраине Нижнего Новгорода. — Я...

З життя54 хвилини ago

Переможені свободою: історія одного флакончика

Отак от, з поразою свободою: історія однієї баночки З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба зав’язалася лише пару...

З життя1 годину ago

Зникни: Остання дорога матері

Они з Михайлом Івановичем прожили життя довге, нерівне, як старий сільський шлях — то вибоїна, то горбок, то сонце, то...

З життя2 години ago

Подарок с горьким послевкусием

**Подарок с оттенком печали** Они сидели на кухне — Надежда и её муж, Дмитрий. Вечер был тих, чайник на плите...

З життя3 години ago

Я нажала на звонок, мгновенно услышав быстрые шаги за дверью.

У моего внука недавно был день рождения — ему исполнилось десять лет, круглая дата. Я заранее подобрала подарок, который, как...

З життя3 години ago

Виховав вас п’ятьох, а ви одного батька прогодувати не хочете.

«Я вас п’ятеро виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете» Драматична історія із глушини Полтавщини — Віть, вставай, ранок...

З життя4 години ago

Злиденність душі: Історія звичайної дівчини

Жах душі: Історія Яринки з Тернополя Яринка виросла, як бур’ян біля дороги — нікому непотрібна, самотня. Її ніхто не виховував,...

З життя5 години ago

Відчиняючи двері незнайомцю, вона не знала, що рятує свого сина.

Його знала вся країна. Один із найкращих онкологів Києва, професор Іван Петрович Коваленко, був символом професіоналізму та відданості медицині. Він...