«Батьку, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів дочка грюкнула дверима…

«Тату, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів дочка зачинила двері…

Він жив самотньо. Після того, як жінка пішла, пустота охопила його, як непроглядне темне покривало. Все навколо стало сірим. Нічого не тішило — ні сонячні дні, ні чашка міцного чаю вранці, ні старі добрі фільми, які колись дивилися разом усією родиною. Робота залишалася єдиним, що ще тримало його в цьому світі. Поки вистачало сил — він ходив туди, бо вдома було нестерпно тихо. Ця тиша дзвеніла у вухах і розривала серце.

Дні минали один за одним. Усі однакові, немов копії: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і дочка з’являлися все рідше, майже зникли з його життя. Телефонували сухо, дежурно. А потім і зовсім перестали брати слухавку. Він годинами блукав вулицями, уважно вдивляючись в обличчя перехожих, ніби сподівався знайти у натовпі когось рідного. Його лякала не старість — його лякала смерть у самотності.

Він почав відчувати, як гасне зсередини. Душа боліла, стиснувшись у вузлик. Він пригадував дружину — хотів попросити вибачення, але так і не наважився набрати номер. Він усе ще любив її. Шкодував, що багато чого не встиг сказати.

І ось одного дня на порозі з’явилася дочка. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблену випічку, заварив чай, дістав старі фотоальбоми — хотів згадати, як все було колись. Але візит був зовсім не про це.

— Тату, — почала вона з холодною прямотою, — ти живеш сам в чотирикімнатній квартирі. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.

Він не повірив. Думав — пожартує зараз, засміється. Але в її очах не було ані краплі іронії.

— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою…

— Ти вже своє віджив! — викинула вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж все одно один, навіщо тобі стільки простору?

— Коли ти знову приїдеш? — ледве чутно спитав він, не впізнаючи власний голос.

Вона подивилася на нього байдуже і, взуваючись, кинула:
— На твої похорони.

Зачинила двері. Він застиг. А потім просто опустився на підлогу. Біль у грудях бив, наче молотком. Лежав так три доби. Без їжі, без сил, без надії. Потім зателефонував синові.

— Михайле, приїдь… Мені погано, — просив він.

Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, ти не ображайся, але тобі дійсно не потрібна така велика площа. Я хочу машину взяти, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив квартиру продати.

Потім настала тиша. Та тиша, яка дзвонить у вухах і залишає дірку в душі. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Є лише чужі люди, в чиїх жилах тече його кров.

Наступного дня він зайшов в аптеку. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, привітався.

— Аня? — запитав він, — як вона?

— Поїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.

«Знайшла своє щастя…» Ці слова пекли. Він не був проти її щастя. Він був проти власної пустоти.

Вранці наступного дня він прокинувся з важкістю в грудях. За вікном висіло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов пару кварталів. Знайшов стару лавочку у дворі. Сів. Закрив очі. Серце зробило останній болючий удар.

А його душа, втомлена від болю, байдужості і тиші, нарешті злетіла — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнє. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я скучила…»

Але це — вже не тут…