Connect with us

З життя

«Батько, віддай квартиру — своє ти вже пожив». І з цими словами дочка зачинила двері…

Published

on

«Тату, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів дочка зачинила двері…

Він жив самотньо. Після того, як дружина покинула його, відчував себе так, ніби поринув у темряву. Усе навколо стало безбарвним. Нічого не радувало — ні сонячні дні, ні чашка міцного чаю зранку, ні улюблені старі фільми, які колись переглядали всією родиною. Лише робота тримала його в реальності. Поки були сили — ходив туди, бо вдома панувала нестерпна тиша. Ця тиша звучала в вухах і різала серце.

Дні минали один за одним, немов копії: ранок, маршрутка, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син та дочка з’являлися все рідше, майже зникли з його життя. Телефонували сухо, формально. А потім зовсім перестали піднімати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, ніби сподівався знайти в натовпі когось рідного. Його лякала не старість — його лякала смерть у самотності.

Він відчував, як гасне зсередини. Душа боліла, стискалася у грудку. Він згадував дружину — хотів би попросити вибачення, але так і не зважився зателефонувати. Він усе ще кохав її. Жалкував, що багато не встиг сказати.

Одного дня на порозі з’явилася дочка. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблені ласощі, заварив чай, дістав старі фотоальбоми — хотів згадати, як усе було колись. Але її візит мав зовсім іншу мету.

— Тату, — почала вона з холодною прямотою, — ти живеш один в чотирикімнатній квартирі. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.

Він не міг повірити. Думав — пожартує зараз, засміється. Але в її очах не було й тіні іронії.

— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша кімната, тут ми жили з мамою…

— Ти вже своє віджив! — виплюнула вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж все одно один, навіщо тобі стільки простору?

— Коли ти знову приїдеш? — ледве чутно запитав він, не впізнаючи власного голосу.

Вона глянула на нього з байдужістю і, взуваючись, обмовила:
— На твої похорони.

Двері зачинилися. Він застиг. Потім просто опустився на підлогу. Біль у грудях била, мов молотом. Лежав так три доби. Без їжі, без сил, без надії. Потім зателефонував синові.

— Міша, приїдь… Мені погано, — прохав він.

Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, ти не ображайся, але тобі і справді не потрібна така велика квартира. Я хочу машину купити, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив квартиру продати.

Настала тиша. Та, що дзвенить у вухах і залишає в душі порожнечу. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Є лише чужі люди, в чиїх жилах тече його кров.

Наступного дня він зайшов у аптеку. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, привітався.

— Аня? — запитав він, — як вона?

— Поїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.

«Знайшла своє щастя…» Ці слова палили. Він не був проти її щастя. Він був проти своєї порожнечі.

Уранці наступного дня він прокинувся з тягарем у грудях. За вікном нависло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов кілька кварталів. Знайшов стару лавочку біля двору. Сів. Заплющив очі. Серце зробило останній болісний удар.

А його душа, втомлена від болю, байдужості та тиші, нарешті полетіла — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнє. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я сумувала…»

Але це — вже не тут…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

тринадцять − три =

Також цікаво:

З життя10 хвилин ago

Ти монстр, мамо! Чому таким, як ти, не слід народжувати?

Ти жахлива матір! Таким, як ти, не можна мати дітей! Віра залишила рідне місто Городок на Львівщині, щоб вступити до...

З життя1 годину ago

Якби тільки знали, що буде далі…

Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджав на зустрічну смугу. Народу в автобусі було...

З життя2 години ago

Вікно в небезпеку: спокуса і страх на краю підвіконня

**Щоденник** Вадим розчинив вікно й виліз на підвіконня. Чорніючий унизу асфальт вабив та лякав одночасно. Життя інколи схоже на звивисту...

З життя2 години ago

Пригоди маленького друга

Щенок Оксана із сином жили самі. Батько у Хомки був, звісно, але він їм не був потрібен. Про нього Хомка...

З життя3 години ago

Відкриваючи вікно, він один на краю світу: небезпечний зовнішній виклик

Олесь розчинив вікно та вліз на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт манив і лякав. Життя часом схоже на криву лісову стежку....

З життя3 години ago

«Чи залишила вона мені доньку? – З жахом Валентин охопила спекотна думка. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться»

“Залишила мені донечку? – Від жахливої здогадки Марію кинуло в жар. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.”...

З життя4 години ago

Другий шанс на життя

— Соломіє, ти йдеш додому? — Подруга Марійка нетерплячо постукала доглянутими нігтями по столу. — Ні, ще затримаюся. Чоловік має...

З життя4 години ago

Шлюб під загрозою

Український варіант: **”Весілля не відбудеться”** Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але мріям не судилося...