Навіщо я пустила сина з дружиною жити до себе — досі загадка для мене

Нащо я пустила сина з невісткою до себе жити — досі не розумію

Я — Віра Семенівна, живу в двокімнатній квартирі в одному із спальних районів Києва. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене невелика, але на життя вистачає. Коли мій син Максим одружився два роки тому, я, як і будь-яка мати, була щаслива. Молодий — тридцять один, невістка Іринка — молодша на кілька років. Одружилися, вінчалися, а жити — ніде. Свого кутка немає. Сказали: «Мамо, давай поживемо трохи у тебе. Ми скоро назбираємо на перший внесок за іпотеку і виїдемо».

Я, як дурепа, зраділа: онуків, думаю, понянчу. І пустила. А тепер і сама не знаю, як вибратися з цієї ситуації. Бо «трохи» перетворилося на два роки, а життя — ні мені, ні їм.

Спочатку я намагалася не втручатися. Молоді, сім’я, звикають один до одного. Я не заважала, готувала їм, прала, все як годиться. А потім Іринка завагітніла. Рано, але думаю — Бог дав, значить, так і має бути. Народився онук, Миколка. Чудо, а не дитина. Тільки ось з його народженням всі «заощадження» кудись зникли. Ну, всі ми знаємо, скільки коштує дитина: підгузки, суміші, пюре в банках — все дороге, а Іринка ще й ніс верне — тільки фірмове, тільки свіже, тільки імпортне.

Я не проти допомогти. Але я — не домогосподарка. А вийшло так, що тепер я і нянька, і кухарка, і домогосподарка в одній особі. Молода мама у нас «дуже втомлена». Миколка їй, бачите, не дає спати. От вона і лежить до обіду, з телефоном в обнимку. Дитину — в манеж. Себе — на диван. Телевізор працює, обід я приготувала, підлогу помила, онука викупала. А Іринка скаржиться, що «захекалася».

А син? Максим на роботу йде і приходить, очі опущені, рот на замку. Як тільки намагаюсь поговорити — одразу відмахується. Мовляв, «мамо, не лізь». А Іринка — просто-таки господиня дому. Я їй слово — вона мені три. І все на підвищених тонах. А потім син скаржиться, що я, мовляв, «гноблю» його дружину. Гноблю! Це я, яка їх обох тягне!

Я вже не знаю, що робити. Кажу Максиму: «Сину, шукайте зйомне житло. Я втомилася». А він — «Грошей немає, мамо». Я пропонувала їм варіант: давайте обміняємо квартиру. Я візьму собі малосімейку, а ви скиньтесь, візьміть іпотеку і живіть, як дорослі люди. Сами себе забезпечуйте. Я буду тільки онуку допомагати, і то — по мірі сил. Але ні, син тільки киває, а справа з місця не рухається.

Я розумію, вони молоді, важко. Але я ж теж не залізна. У мене тиск, суглоби, безсоння. А як їм потрібна — я одразу підриваюся, і в лікарню, і на уколи, і з онуком сиджу цілодобово. А коли кажу, що мені важко — на мене дивляться, як на зрадницю.

Нещодавно зовсім вже стався скандал. Я вранці встала, кухню прибрала, онуку кашу зварила, все як завжди. А Іринка встала і заявила: «Чому знову не ті каші? Я ж тобі казала — баночні!» Я не витримала. Сказала, що я — бабуся, а не кухонний робот. Що вони повинні самі свою сім’ю забезпечувати. Вона в сльози, син за неї заступився, двері грюкнули, пішли. А через годину повернулися — як ні в чому не бувало. Навіть не вибачились.

Я тепер щодня прокидаюся і думаю: навіщо я їх пустила? Чому не наполягла на своєму на самому початку? Адже я — мати. Тому що люблю сина. А тепер все частіше ловлю себе на думці — люблю, але втомилася. І коли сідаю пити ліки від тиску, думаю — може, і справді пора їх вигнати? Себе дорожче, але хоч не зійду з розуму.

І от скажіть мені — я одна така наївна? Чи ще хтось у моєму віці потрапляє в таку пастку?