Котячий бунт у ліжку: Чотири лапи проти моєї ночі та насмішливий погляд зранку

Кіт спав разом із дружиною. Він відвернувся до неї спиною та штовхав мене всіма чотирма лапами. А зранку зухвало й насмішкуво витріщався. Я лаявся, але нічого не міг зробити. Улюбленець, бачте. Котик-пестик. Солодкація. Дружина сміялася, а мені зовсім не до сміху було.

Цій самій «солодкації» підсмажували рибку, виймали з неї кістки, а хрустку шкірку акуратно складали гіркою біля гарячих, ще паруючих шматочків на його тарілці.

Кіт визирав на мене, скрививши морду, ніби казав:
«Тут я господар, а ти — так собі причіпка».

Мені діставалися залишки, які гордій відкидав. Одним словом — знущався, як міг. А я мстив: то тарілку відсуну, то з дивану зіштовхну. Війна на рівних.

Інколи в мої капці підкладали «міни» із лотка. Дружина ж тільки крізь сміх докоряла:
— Сам винен — чого його дратуєш?

І гладила свого «котика-пухнастика». А він дивився на мене зверхньо. Я зітхав. Що поробиш? Дружина в мене одна — тут і сперечатися марно. Терпів.

Але того ранку…
Збираючись на роботу, я почув з передпокою розпеклий крик дружини. Кинувшись туди, побачив майже сюр: шість кілограмів розкуйовдженої шерсті з кігтями, нацьковані на дружину, мов бик на червону хустку.

Побачивши мене, звір скочив на груди з такою силою, що я вилетів у коридор і впав. Схопивши стілець навідмаш, я прикрив дружину, потягнув її у спальню. Кіт ударився об ніжку стільця й пронизливо завив.

Та це його не спинило. Він бився об двері, доки ми не замкнулися. Ми стояли, слухаючи шипіння за дверима, потім обробляли подряпини спиртом.

Дружина дзвонила на роботу, пояснюючи, що кіт розлютився й нам треба до лікарні. Потім я, слово в слово, повторив начальнику.

Раптом…
Земля здригнулася. На кухні вилетіли шибки, у ванній тріснуло вікно. Я впустив телефон. Настала мертва тиша. Забувши про кота, ми вибігли з квартири й остовпіли: перед будинком палала величезна яма, навколо — уламки газового фургону сусіда. Авто на стоянці лежали догори колесами, наче перевернуті черепахи. Десь далеко вили сирени.

Остовпілі, ми обернулися до кота. Він сидів у кутку, притиснувши до грудей зламану лапу й тихо скиглив.

Дружина з галасом підхопила його. Я схопив ключі, і ми помчали сходами з сьомого поверху. Хай вибачать постраждалі від вибуху, але наш поранений був важливіший.

Наша машина, на щастя, стояла за будинком. За півгодини ми вже були у ветеринарки. Дружина вийшла з забинтованим улюбленцем, а він, немов актор, демонстрував свою лапу іншим клієнтам. Люди, довідавшись про вибух, кинулися гладити його.

Дома дружина спекла йому рибку, вибрала кістки, а мені відклала залишки. Кіт, кульгаючи, підійшов до тарілки й спробував зробити зневажливу міну — та вийшла гримаса болю.

Я швидко доїв своє, підійшов до його миски й пересипав туди частину риби без кісток. Він витріщився на мене, підійняв поранену лапу й мявкнув несміло.

Я взяв його на руки, підніс до обличчя й пробурчав:
— Може, я й невдаха. Але з такою дружиною й таким котом — найщасливіший невдаха у світі.

Поцілував його у вус. Кіт замурчав і штовхнув мене лобом у щоку.

З тих пір він спить лише зі мною. Дивиться у вічі, а я благаю Бога лише про одне — щоб подарував нам якомога більше таких років разом.

Більше нічого й не треба. Чесно.
Бо справжнє щастя — це коли поруч ті, кого любиш. Навіть якщо один із них — пустотливий кіт із зламаною лапою.