Чому я дозволила синові з дружиною оселитися у мене і досі не розумію

Звати мене Віра Семенівна, живу в двокімнатній квартирі в одному зі спальних районів Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене скромна, але на життя вистачає. Коли два роки тому мій син Марко одружився, я, як будь-яка мати, була щаслива. Молодий — тридцять один, невістка Оксана — молодша на кілька років. Одружилися, вінчалися, а жити ніде. Своєї житлоплощі не мають. Сказали: «Мамо, давай трохи поживемо у тебе. Ми скоро накопичимо на перший внесок за іпотеку й з’їдемо».

Я, як дурна, зраділа: думаю, онуків поняньчити. І пустила. А тепер і сама не знаю, як вибратися з цієї ситуації. Бо «трохи» перетворилося на два роки, а ні мені, ні їм жити не солодко.

Спочатку я намагалася не втручатися. Молоді, сім’я, звикають одне до одного. Я не заважала, готувала їм, прала, все як потрібно. А потім Оксана завагітніла. Рано, але думаю — Бог дав, значить, так і має бути. Народився онук, Матвій. Чарівність, а не дитина. Тільки з його народженням усі «заощадження» кудись зникли. Ну, всі ми знаємо, скільки коштує дитина: підгузки, суміші, пюре — все дороге, а Оксана ще й носа вере — тільки фірмове, тільки свіже, тільки імпортне.

Я не проти допомогти. Але я — не домогосподарка. А вийшло, що тепер я і няня, і кухарка, і прибиральниця одночасно. Молода мама в нас «дуже втомлена». Матвій їй, бачте, спати не дає. От вона і лежить до полудня, з телефоном у руках. Дитину — в манеж. Себе — на диван. Телевізор працює, обід я зварила, підлогу помила, онука скупала. А Оксана скаржиться, що «заплуталася».

А син? Марко на роботу йде і приходить, очі опущені, рот на замку. Як тільки намагаюся поговорити — одразу відмахується. Мов, «мамо, не втручайся». А Оксана — прямо-таки господиня дому. Я їй слово — вона мені три. І все на підвищених тонах. А потім син мені дорікає, що я, мовляв, «гноблю» його дружину. Гноблю! Це я, яка їх обох тягне!

Я вже не знаю, що робити. Говорю Маркові: «Синок, шукайте знімне житло. Я втомилась». А він — «Грошей немає, мамо». Я пропонувала їм варіант: давайте обміняємо квартиру. Я візьму собі малосімейку, а ви скинетеся, візьмете іпотеку і житимете, як дорослі люди. Сами себе забезпечуйте. Я буду тільки онукові допомагати, і то — в міру сил. Але ні, син тільки киває, а справа з місця не рухається.

Я розумію, вони молоді, складно. Але я ж теж не залізна. У мене тиск, суглоби, безсоння. А якщо їм знадоблюся — я одразу кидаюся, і в лікарню, і на уколи, і з онуком сиджу днями. А коли я кажу, що мені важко — на мене дивляться, як на зрадницю.

Нещодавно сталася велика сварка. Я зранку встала, кухню прибрала, онукові кашу зварила, все як завжди. А Оксана встала і заявила: «Чому знову не ті каші? Я ж тобі казала — баночні!» Я не стрималася. Сказала, що я — бабуся, а не кухонний робот. Що вони повинні самі свою сім’ю забезпечувати. Вона в сльози, син за неї заступився, дверима гримнув, пішли. А через годину повернулися — наче нічого не було. Навіть не вибачилися.

Я тепер кожен день прокидаюся і думаю: навіщо я їх пустила? Чому не наполягла на своєму з самого початку? Бо мати. Бо люблю сина. А тепер все частіше ловлю себе на думці — люблю, але втомилася. І коли сідаю пити таблетки від тиску, думаю — може, й справді пора їх вигнати? З собі дорожче, але хоч не зійду з глузду.

І скажіть мені — я одна така наївна? Чи ще хтось у моєму віці потрапляє в таку пастку?