Власний шлях до щастя

Наодинці з собою

– А мені ж лише 49… – Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? – Спитала вона з надією.

– При належному лікуванні й проходженні певних процедур, можливо відтермінувати фатальний вирок, скажімо, ще на рік чи півтора, – Арсеній Юрійович постукав олівцем по столу, яким щойно робив помітки у картці Маргарити. Протягом довгої кар’єри він призвичаївся до шоку, сліз, істерик і навіть звинувачень. Реакція у всіх пацієнтів на діагноз “швидка смерть” була різною.

– Я подумаю, – тільки й промовила жінка та вийшла.

До недавнього часу Маргарита не мала особливих проблем зі здоров’ям. Навіть застуда рідко чіплялася. Кілька місяців тому, помітивши, що з організмом коїться щось недобре, Маргарита звернулась до лікарні. За словами лікарів, пухлина була неоперабельною. Шість-вісім місяців – таку оцінку дав їй Арсеній Юрійович. Маргарита не розривалася в сльозах і нікого не звинувачувала, що хворобу не помітили вчасно. Маргарита усвідомила, наскільки це короткий проміжок – 6 місяців. Вона навіть не доживе до свого ювілею.

– Чудовий сьогодні день, – голос відволік Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона сіла на лавочку і, замислившись, не помітила, як поруч сів старий. Він сидів, спершись руками на тростину, тримаючи спину рівно, і дивився на сонце прищурившись.

– Вибачте, якщо відволік вас, – вибачився старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.

– Дарма, – Маргарита старалася усміхнутися. – Справді, погода чудова.

– У моєму віці я радію навіть дощовим дням. Але за такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це віковою примхою, але хочеться, щоб мій останній прожитий день був теплим і ясним.

– Ви так спокійно говорите про смерть, – здивувалася Маргарита.

– Мені 94, – посміявся старий. – До того ж, від смерті не застрахований ніхто. І хто знає, в якому віці вона наздожене тебе? До смерті треба бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це надто пізно. Інакше багато чого не відкладав би на потім. Адже, хто знає, чи настане потім? Ви, наприклад, що зробили б, якби знали, що завтра помрете? Хоча, вибачте мене, старого, що лізу зі своїми думками. Поговорити ні з ким. Мої сусіди по палаті – жахливі зануди, весь день тільки нарікають і зітхають. А чи є сенс витрачати на це час? За головним корпусом знаходиться хоспіс. Там ми і знаходимося. І зовсім ясно, що раз ми туди потрапили, то вихід буде лише один. Цю лаву і парк я б волів круїзному лайнеру. Останнє подорож, – посміявся старий. – Ви запитаєте, чому ж я ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здавали мене сюди, квартира давно переписана на онука, і навіть пенсію вони вже отримують за мене. Але я не ображаюся. Молоді люди. Мабуть, вони вважають, що їм потрібніше. Вибачте ще раз, я зовсім розговорився, – спохватився старий.

– Ні, ні, все гаразд, – Маргарита уважно слухала. Між бровей у неї з’явилася глибока зморшка.

Всесвіту Маргарита жила не так, як хотіла. І зараз зрозуміла це. Вона не любила свою роботу, але там добре платили. Спершу треба було виплачувати квартиру. Потім допомагати доньці з зятем. Через це і трималася. Чоловіка Маргарита також давно не любила. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно.

Маргарита плакала від образи, але її стримувало те, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, ставши навколішки, як лицар. Адже Маргарита вважала себе гарною жінкою. Чистота, затишок, перше, друге, десерт, жодних істерик. Дочка Маргарита любила, від самого народження старалася дати їй усе найкраще, що могла. Балувала. І навіть обмежувала себе в чомусь. Зараз же дочка дзвонила тільки тоді, коли потрібно було посидіти з онуком або поскаржитися, що чоловіку знову не виплатили премію, а вже скоро зима/весна/літо/неважливо, тож пристойного взуття/куртки/пальта/і т.д. у дочки/зятя/онука/або у всіх разом немає.

І Маргарита входила в становище, співчувала і переводила гроші, відкладаючи покупку нового взуття/куртки/пальта і т.д. для себе. Окрім цього, вона тихцем від усіх відкладала гроші на чорний день, пам’ятаючи важкі дев’яності.

– Я подаю на розлучення, – ошелешила вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я виїжджаю. А тобі тут буде зручно, звично, – посміхнулася Маргарита, оглядаючи кімнату.

– Куди? – Перше, що запитав чоловік.

– Подорожувати, – просто відповіла Маргарита. – А розлучитися зараз можна без особистої присутності. Подумай кілька днів, а я тим часом у Люби на дачі поживу, – продовжила вона, дістаючи валізу.

– Нічого не розумію, – сказав, дійсно, нічого не розуміючий чоловік.

– Треба було зробити це раніше. Ми обидва ще встигнемо бути щасливими, – відповіла Маргарита, вже стоячи в дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження зарплатні з наступним звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження і сіла обирати путівки.

– Мамо, ти сьогодні забереш Кирюшу? Ми втомилися, хочемо ввечері піти до ресторану, – зателефонувала дочка того ж дня.

– Ні, – коротко відповіла Маргарита.

– Еммм, чому? – Дочка не звикла чути такі відповіді від матері.

– У мене свої справи.

– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збирається компанія. Нам не можна не йти, – жалісним голосом почала дочка.

– Найміть няню.

– Мамо, ну це ж дорого, – обурилася дочка.

– На ресторан гроші є, й на няню знайдете, – Маргарита була непохитна.

Пробурмотівши щось, дочка кинула трубку. Маргарита важко зітхнула, але все ж вирішила, що вчинила правильно.

На дачі у подруги було спокійно і затишно. Осінь стояла суха і тепла. Вечірнє повітря було просякнуте ароматами квітів та яблук. Маргарита довго сиділа в підвісному кріслі, підгорнувши ноги по-дитячому. Вона думала. Спершу думала, що вона жахлива егоїстка, якщо чинить зараз так зі своїми рідними. Потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І говорила собі, що все своє життя вона жила для когось, залишилося трохи, невже вона не може нарешті пожити для себе? В результаті Маргарита вирішила, що все робить правильно і усміхнулася сама собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це було скоріше від здивування і для галочки. Маргарита розуміла, що для нього стосунки теж давно вичерпали себе, і стояла на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом кількох місяців. Маргарита була задоволена. Ще через два дні вона сиділа у ресторанчику на узбережжі моря. Бажаючих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Маргарита спостерігала за перехожими та парами в кафе, вигадуючи для розваги історії їх життя.

– Доброго вечора. Вибачте, ви не зайняті? – До столика підійшов чоловік.

– Будь ласка, сідайте, – Маргарита не заперечувала.

– В такий чудовий вечір було б злочином залишитися в номері. По всій видимості, так вирішили сьогодні всі навколо. Вільних столиків зовсім немає, – з усмішкою сказав, виправдовуючись, чоловік.

– І вони мають рацію. Маргарита, – представилася жінка співрозмовнику. Раніше вона б поскромничала. Але зараз вона вирішила, що вечір справді хороший, чому б не розбавити самотність спілкуванням.

– Георгій, – відповів співрозмовник. – Я письменник, часто саме вечорами на мене знаходить натхнення, тому більшість прекрасних вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки не сходяться, і я вибрався на свіже повітря, – додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч з Маргаритою зробила вечір ще прекраснішим.

– Цікаво. Про що ж ви пишете? – спитала Маргарита.

– Історії про людей для людей, – розвів руками письменник.

– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите ту парочку? – Маргарита показала на молодих, які шепотілися про щось за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки і, майже стикаючись лобами, дивилися одне одному в очі. – Чи знаєте ви, про що вони шепочуться? – І Маргарита розповіла історію, яку щойно придумала про парочку. Молодий чоловік в цій історії був починаючим художником, без гроша в кишені, а дівчина – дочкою олігарха, який, зрозуміло, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Облишивши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І з жаром переконує його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть в пекло, щоб стати першим, хто написав справжнє обличчя диявола.

– Ви знайомі? – Поцікавився Георгій, кидаючи погляд на парочку.

– Ні, – усміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю запитала: – Це все я тільки що придумала, як вважаєте, з мене б вийшов письменник?

– Сюжет в цілому заяложений, але актуальний у всі часи. Ось якщо б герой справді намалював диявола, спустившись в пекло, прославився, а потім зійшов з розуму, було б інтригувально, – Георгій включився в гру. – А що ви думаєте про ту компанію? – Указав він поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них оживлено розмовляли, четверта жінка з відсутнім виглядом дивилася на море.

– Ну, тут все ясно… – Маргарита хитро прищурилася, почавши вигадувати нову історію.

——-

– Ритуль, як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будиночок, обвитий виноградною лозою. – Сад трохи запущений, але загалом непогано. Як думаєш?

– Тут мило, – погодилася Маргарита, але Георгій помітив у її голосі сум.

– Що не так? – Він обійняв Маргариту за плечі.

– Все так, все так. Вибач, я просто втомилася, – Маргарита намагалася усміхнутися.

Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам запевняв. Маргарита відчувала взаємне почуття, і це її пугало. Але в першу чергу її лякала хвороба, час, що сочится крізь пальці і те, що Георгію вона нічого не розповіла. Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.

– Мені писати можна будь-де, а ти залишишся моєю музою, – він вже уявляв, як щасливо вони житимуть у затишному будиночку з видом на море.

– Прекрасна ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені гарбузові пироги, – Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Відганяючи лякаючі думки. “Нехай буде, як буде. Нічого не буду розповідати,” – вирішила вона.

Вони переїхали в будинок і були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, вечорами прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила знайти собі заняття. І пішла волонтером у благодійний фонд. Їй подобалося допомагати людям. Так минув ще місяць, потім другий, Маргарита все чекала, що от-от стане гірше, з’явиться слабкість або біль, але вона навпаки почувалася прекрасно. Маргарита регулярно дзвонила дочці. Та спочатку з недовірою, нерозумінням і навіть обуренням поставилася до рішення матері, але згодом пом’якшилася. І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі на літо.

Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і між іншим повідомив, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це було так.

– Маргарита Василівна? Це Арсеній Юрійович, – розбудив Маргариту ранковий дзвінок.

– Слухаю, – з хвилюванням відповіла Маргарита.

– Маргарита Василівна, мені дуже шкода, сталася страшна помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії переплутали аналізи. Це не ваш випадок.

– Що ж тоді зі мною було? Адже я справді почувалася погано, – розгублено запитала Маргарита.

– Нічого. Таке буває, просто втома, нерви і таке інше. Мені дуже шкода, – знітився лікар.

– А мені зовсім ні, – Маргарита поглянула на ще сплячого Георгія. – Дякую вам, – Маргарита скинула виклик і пішла на кухню готувати сніданок. Вона була щаслива.