Грошей немає: вчора останнє віддала, ти ж знаєш — у неї двоє дітей!

— Іринко, та в мене ж грошей нема! Останнє вчора Наталці віддала! Ти ж знаєш, у неї двоє дітей! Зовсім розгублена, Ганна Степанівна поклала слухавку.

Те, що їй донечка наговорила, згадувати взагалі не хотілося.
— Ну чому так? Трьох дітей із чоловіком виростили, все для них робили. Всіх у люди вивели! Усі з вищою освітою, та ще й на гарних посадах. А от на старості літ — ні спокою, ні допомоги.

— Ну чого ти, Іване, так рано від мене пішов, з тобою якось легше було! — подумки звернулася Ганна Степанівна до померлого чоловіка.
Серце неприємно стиснуло, рука мимоволі потягнулася за ліками: — Залишилася всього одна-дві капсули. Якщо зовсім стане погано, то й допомогти собі буде нічим. Треба в аптеку йти.

Ганна Степанівна спробувала підвестися, але одразу ж опустилася у крісло: голова жахливо крутилася.
— Нічого, зараз таблетка подіє, і все пройде.
Але час ішов, а легше не ставало.

Ганна Степанівна набрала номер молодшої доньки:
— Наталко… — тільки й встигла промовити вона в трубку…
— Мамо, я на нараді, потім передзвоню!

Ганна Степанівна набрала сина:
— Сину, мені щось недобре. А ліки закінчилися. Якби ти після роботи… — син навіть не дослухав.
— Мамо, я не лікар, і ти теж не лікар! Викликай швидку, не чекай!
Ганна Степанівна важко зітхнула: — Так-то воно так! Син має рацію! Якщо ще через півгодини не полегшає, доведеться телефонувати.

Жінка обережно відкинулася в кріслі й заплющила очі. Щоб заспокоїтися, почала рахувати до ста.
Раптом почувся якийсь звук, немов іздалеку. Що це? Ах, так, телефон!
— Ало! — ледь розкриваючи рота, відповіла Ганна Степанівна.

— Ганнусю, вітаю! Це Петро! Як ти? Щось мене тривожило, захотілося тобі подзвонити!
— Петре, мені щось погано.
— Я зараз! Ти двері відчиниш?
— Петре, в мене вони останнім часом завжди відкриті.

Ганна Степанівна випустила телефон із рук. Підняти його не було сил.
— Та й не треба, — подумала вона.
Перед очима, немби у кіно, прокотилися спогади з молодості: ось вона зовсім юна дівчина — першокурсниця економічного університету. А ось двоє гарних, струнких курсантів військового училища, чомусь із кульками в руках.

— Кумедно, — тоді згадала Ганнуся, такі великі — а з кульками!
Ах, точно! Це ж дев’яте травня! Парад, святкування! І вона між Петром та Іваном, теж із двома кульками.
Тоді вона вибрала Івана. Він був сміливішим, а Петро — сором’язливим і замкненим.
А потім доля їх розкидала: вони з Іваном поїхали служити під Київ, а Петро отримав призначення у Польщу.

Потім зустрілися вже на батьківщині, коли чоловіки пішли у відставку. Петро так і прожив усі роки сам, без дружини, без дітей.
Його питали, чому так вийшло…

А він лише відмахувався та жартував:
— У коханні мені не щастить, мабуть, варто в карти грати почати!
Ганна Степанівна почула якісь голоси, говір. Легенко розплющила очі:
— Петре!
А поруч із ним — мабуть, лікар із швидкої.
— Нічого, зараз їй полегшає. Ви її чоловік?
— Так, так!

Лікар щось пояснював Петрові.
Той сидів, тримаючи Ганну за руку, поки їй нарешті не стало легше.
— Дякую тобі, Петре! Мені вже набагато краще!
— Дуже добре! Ось, випий чаю з лимоном!

Петро залишився в неї. Щось готував на кухні, доглядав за Ганною. І, хоча їй уже було краще, боявся залишити її саму.
— Знаєш, Ганно, а я ж тобі все життя кохав. Тому й не одружувався.
— Ох, Петре, Петре, ми з Іваном гарно прожили. Я його шанувала. Він мене любив. Ти в молодості нічого не говорив. Я ж не знала напевно, які в тебе почуття. Але що тепер про це згадувати — минуло, роки минули, їх не повернеш.

— Ганно, а давай те, що нам залишилося, проживемо щасливо разом! Скільки Бог дасть, стільки й будемо щасливі!
Ганна Степанівна схилила голову Петрові на плече, взяла його за руку: — Та давай! — і щасливо засміялася.
Через тиждень нарешті подзвонила донька Наталка:
— Мамо, ну що там у тебе? Ти дзвонила, я не могла відповісти, потім закрутилася, забула…

— Ох, це… Нічого, вже все гаразд. Раз уже подзвонила, хочу попередити, щоб сюрпризу не було — я виходжу заміж!
У трубці замовкло, тільки почувалося, як дочка набирає повні легкі повітря, шукаючи слів.
— Мамо, ти в здоровому глузді? Тобі вже давно на кладовищі прогули ставлять, а ти ще й заміж збираєшся?! І хто цей неймовірний щасливчик?

Ганна Степанівна вся зіпнулася, сльози бризнули з очей. Але знайв собі сили й спокійно відповіла: “Це моє життя, і я роблю свій вибір”.