Connect with us

З життя

Я не можу стати матір’ю, і виною цьому — мій чоловік

Published

on

Колись мені здавалося, що життя нарешті подарувало мені справжнє щастя. Я вийшла заміж за кохання. Принаймні, я у це вірила. Мій обранець тоді здавався мені втіленням усіх дівочих мрій — добрий, турботливий, серйозний, з блиском у очах і ніжною посмішкою. Я гадала, що ось воно — жіноча доля: дім, де пахне паляницями, недільні прогулянки всією родиною, дитячий сміх, міцні обійми. Але все вийшло інакше. Не трагічно, ні. Просто по-іншому. Набагато болячіше.

Змалку я мріяла стати матір’ю. Уявляла себе з округлим животиком, відчувала, як тримаю крихітну долоньку в своїй руці, як колихаю маля серед ночі. Це було не просто бажання — це було моє призначення. Я хотіла не просто вийти заміж — я хотіла справжню, повноцінну родину, з дітьми, галасом, клопотами, але й з тим невимовним щастям, що дарують діти.

Через рік після весілля ми з чоловіком почали планувати дитину. Мені вже було тридцять, і я розуміла — час не чекає. Ми обидва погодилися: пора. Але місяці минали, а за ними і роки. Жодної смужки на тестах, жодної затримки. Лише біль, надія і розпач.

За два роки марних спроб ми нарешті зважилися на обстеження. Я пройшла через все: уколи, аналізи, огляди. Результати виявилися ідеальними — з мого боку жодних перепон. А от коли прийшли результати чоловіка… світ розсипався. Лікарі винесли вирок: повна, незворотня форма чоловічої безплідності. Звучить сухо, але всередині в мене все перевернулося.

Я дивилася на нього, і в голові гуло лише одне: «Що тепер?» Я люблю його. Без прикрас. Він для мене — не просто людина, з якою я живу. Він мій рідний, мій друг, мій дім. Але ж я завжди мріяла стати матір’ю. Не усиновити, не звернутися до донора — а народити свою дитину. Відчути це диво життя.

З того дня минуло півроку. І весь цей час я ніби живу на межі. З одного боку — людина, з якою зв’язала долю, яка ні в чому не винувата. З іншого — моя мрія, моє жіноче «я», що вмирає день за днем, коли я бачу чужиЯ досі не знаю, як обирати між його серцем і своїм материнством, і кожен день – це нова мука.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + три =

Також цікаво:

З життя7 хвилин ago

«Сором у пакеті: як свекруха зламала моє терпіння»

«Сором у пакеті»: як свекруха довела мене до межі Олеся перебирала речі у шафі, коли раптом почула дзвінок у двері....

З життя11 хвилин ago

Розрив з донькою: привид минулого

Вже два роки, як Ганна Степанівна не спілкується зі своєю донькою Олею. Рік тому, без жодної причини, Оля перестала відповідати...

З життя13 хвилин ago

Спадок минулого: шлях до родинного затишку

**Тіні минулого: подорож до родинного тепла** Олег з Лілеєю готувалися до поїздки до її батьків у невеличке містечко над Дніпром....

З життя20 хвилин ago

Підозріле відлуння на заміському горизонті

**Тінь підозр на дачномy обрії** Сьогодні сиділа у своєму затишному будиночку під Києвом, розгортала старий блокнот у пошуках номера сусідки...

З життя21 хвилина ago

Собаки за домами: ночное усиление лая.

Где-то в четыре утра за пятиэтажками заливалась лаем собака. К пяти часам её концерт достиг апогея. Жители, потягиваясь перед рабочим...

З життя34 хвилини ago

Під дощем самотності

Під дощем самотності Дружина Ярослава, Оксана, почала дивно поводитись. Одного разу вона влаштувала скандал на порожньому місці, звинувачуючи його у...

З життя45 хвилин ago

Минуле, що оживає: шлях до родинного затишку

Тіні минулого: подорож до родинного тепла Тарас з Оленою готувалися до поїздки до її батьків у невеличке містечко над Дніпром....

З життя1 годину ago

Зрада за весільним столом

Давно то було, ще за часів моєї молодості… Олена Степанівна швидко постукала у двері сина та невістки. Серце їй тріпотало...