Його відхід був неминучий, і вона відчувала це всім серцем.

Дід ішов… Бабуся знала про це, відчувала кожною часточкою душі, що приросла до нього.

Зовні вона була спокійна. Всередині — боялася, хоч і розуміла: довго без діда не проживе. Ну як? Як жити без Сашка, рідного, такого близького й такого далекого одночасно? Хочеться снігу — а вам?

Хто казав, що почуття з часом вистигають? У ваших книжках науковців так написано? Не вірте! Ніщо не вистигає! Так само душа тріпочеться, мов пташка, від рідного голосу. Це ж не жарт — прожити разом шістдесят років!

Вони так зрослися, так переплелися, що й хвилини не можуть один без одного. Як вона його відпустить? Як сама залишиться? І навіщо? Без Сашка й життя нема.

Так думає бабуся, розбираючи скриню, кидаючи речі у три різні купки. Оце — дітям, на спомин. Це — сусідам. А оця найменша купка — їй, поки не пішла, буде дивитися й згадувати Сашка.

— Галю-у-у, Галю-у-у! — чує вона слабкий голос діда.
— Іду, іду, Сашку! — підхопилась бабуся, підібгала спідницю, зазирнула за завіску. — Прокинувся, коханий? Може, млинців?

— Галю… — глухо кличе дід, блукаючи очима по стелі.
— Ну-ну, милий, я тут. — Бере його колись велику, як лопата, а тепер тонку руку в свою, схожу на суху пташину лапку. — Що, рідний? Я з тобою.
— Прости… Прости, Галю…
— Та годі тобі…

— Не кохав я тебе… — сипить дід. — Дурний… Вернути б назад, усе було б інакше…
— Та годі, Сашку. Кохав, по-своєму, але кохав. А то б ми разом шістдесят років прожили? Ну от…
— Галю… діти…
— Їдуть, рідний, їдуть! Я ж і телеграму дала. Ну, не я — Настя-поштарка написала. І Мишці, і Витьку, й Сергійкові, й Марійці. До вечора всі будуть. Ти поспи, а я тобі бульйону…

— Не треба… — шепоче. — Дай руку, посиди. Прости, Галю…
— Та я й не ображалась, Сашку. Ти мене прости — може, не вчепилася б у тебе, як кліщ, тоді б і життя твоє інакше склалося…
— Ні, Галю, — хитає головою дід. — Ні… Доля.

З ока діда скотилася сльоза, покотилася по зморшкуватій щокі й розчинилася у складках його бордової шкіри.

До вечора зібрались діти, самі вже з сивиною. Бабуся дивиться: Мишка, старший, весь сивий, як лун. Солідний, спокійний. Вона його трохи боїться — Мишка професор, науковець, живе у Києві.

— Мишко, сину, як посерів!
— Та так, мамо. Роки беруть своє. Я ж уже дідусь — не забула, що стала прабабою? — прискіпливо дивиться.
— Та як же! Ось фотки — твоя Тетяна присилала. Під склом зберігаються.

Ліворуч скло — там усі вони, ще маленькі, і їхні батьки, і дядько Єгор, і братик Федько, що з фронту не повернувся — ні похоронки, нічого. Баби й діди вже старенькі, тітки й дядьки Сашкові. Брат його Сергій — ой веселий був! Як заграє «Гопака» — ноги самі в пляс ідуть!

А от тут сусід Микола нове скло вставив — там уже молодь: онуки й правнуки.

Так що, Мишко, сину, рано мене зі спису викреслювати!
— Та я й не викреслюю, мамо. Живи довго! Поки ви живі, ми й самі почуваємося дітьми…

— Тьотян, брате, може, на рибалку? — це вже Вітько.
— А чому б і ні! — усміхається бабуся. — Ідіть!

— Тату, годі лежати! — це Сергійко, наймолодший. Він досі моторний, у джинсах ходить, жив’ястий, засмаглий. Працює на кораблі, по світу плаває, завжди везе батькам різні речі — та вони їх у скриню складають.

Єдине, чим користуються — телевізор, японський, кольоровий. Уся село збирається в них після «Часів» кіно дивитися, а потім ще довго обговорюють.

Дід слабо усміхається. Сергійко завжди був його улюбленцем — такий самий, як і він колись: жартівливий, веселий.

— Сергію, сину… діти мої… Мишко, Вітько… А де ж Марійка?
— Я тут, тату. — Виступає з-за братів. Маленька, худенька — вилита мати в молодості.
— Доню… Простіть мене, дітки…
— Тату, годі!
— Та вистачить, батьку!
— Що ти, тату…
— Простіть… — шепоче дід. — Не додав любові…
— Та годі! Завдяки вам з мамою ми стали людьми, і наші діти — теж.

Ти давай, вставай! Ось на бані дах підправити треба. Марійка з мамою пельменів наліплять, а ми після лазні по чарці, та з пельменями…

Дід тепло усміхається. Довге життя прожив. Усе життя докоряв себе, що живе з некоханою. Що не наважився колись підійти до тієї, бажаної…

Так і топтався біля її вікон. Десять кисетів тютюну викурив. Чекав… А чого? Хіба ж він знав? Може, гадав, що вона сама здогадається, вийде, візьме за руку…

Адже ж поглядали на вечорницях, сиділи рядочком, і душа завмирала! Чому не наважився? Чому ні разу не провів додому? Ех, дурень…

Діждався. Знайшовся сміливець — і на танець запросив, і до дому провівВона так і не побачила, як дід у посмішці закрив очі останній раз, але відчула, як рука його розпрямилась у її долоні.