Окуляри, які змінюють світ

**ФІОЛЕТОВІ ОКУЛЯРИ**

**ДИКИЙ.**

Брудний, худий пес гавкнув від болю. Камінь влучив у лапу. Він біг так швидко, як тільки міг, не озираючись. Знав – це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто був голодний. Просто бездомний.

*** * ***

Віталій дивився на матір і не розумів, про що вона говорить. Скоро йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було бабусі й дідуся. Раніше він часто питав «чому?», але ніколи не почув відповіді, яку б зрозумів.

А потім, рік тому, у їх з мамою житті з’явився Богдан. Він міцно потиснув хлопчикові руку, присів перед ним, наче Віталій був маленьким, і сказав, що тепер буде жити з ними і його можна називати татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не вони з мамою житимуть у Богдана, а вони переїдуть до нього.

Переїжджати він не хотів. Тут були друзі у дворі й школі. Тут була його кімната, іграшки… Мама обіцяла, що заберуть усі іграшки, і кімната в нього буде й там. А друзі – справа наживна, з’являться з часом… Віталій сердився на Богдана й намагався з ним не спілкуватися.

*** * ***

— Сину, іди пограйся! Дивись, скільки хлопців у дворі!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Віталійко, ну що ти? Я теж нікого тут не знаю, і мені теж нелегко. Але ми обов’язково звикнемо і познайомимося! Головне – зроби перший крок, а далі вже не страшно! Поглянь, яка тут дитяча площадка! Правда ж, чудово?

Він дійсно швидко подружився з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими, було цікаво й весело.

— Дивіться, Дикий! Швидше, беріть камінці! Давайте, давайте!

Віталій разом із усіма схопив камінці й побіг туди, куди бігли вони. У дальньому куті двору, біля смітника, ледве пересувалася собака, кульгаючи на одну лапу. Пес був старий, хитався. Побачивши дітей, він притиснув голову й кинувся в інший бік. Хлопці продовжували переслідування. Собака сховалася в бузкових кущах біля під’їзду Віталія.

— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же безневинний! Навіщо, навіщо ви його прогоняєте?!
— Ти що? Він же бездомний! У нього, як його… сказ! Всі безпритульні собаки небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжу шукає! Не треба, не треба його бити!
— Ти що, з глузду з’їхав?!

Хлопці пішли, а Віталій стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він повернувся до під’їзду, і з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі.

*«Раптом і справді дикий»*, — промайнула думка. *«Зараз вистрибне»*, — він прискорив крок і захлопнув за собою двері.

Хлопчик довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, схопив пару ковбасок і тихенько вислизнув на вулицю.

— Дикий… Дикий… — шепотів він ледве чутно.

Кущи заворушилися – з’явилася собача морда. Він кинув ковбаску, потім другу, потім віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись. Так почалася дружба хлопчика та собаки…

*** * ***

— Віть, я квитки на футбол узяв! Ти як? Підемо? — посміхався Богдан.
— Не можу, — похмуро відповів Віталій, надувшись.

І так щоразу. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мама лаяла Богдана – Віталій завжди був невдоволений. Не подобається йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним він не збирається…

— Вітю, — посміхнулася мама, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були бабуся й дідусь?
— Ну, — насупився хлопець.

— Ми з Богданом взяли відпустку – наступного тижня їдемо до них у село! На два тижні! Тобі ж весело буде!
— Не весело. І нікуди я не поїду. Не можу.
— Як це «не можу»? І чим же ти такий зайнятий?
— Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони Богданові! Ось і їдь з ним! А в мене справи! — кричав хлопчик. Він просто не міг кинути Дикого. Пес трохи одужав, навіть рани загоїлися, і він майже перестав кульгати… Два тижні – це занадто довго!

— Так, Віталію, це що за тон?! Що це таке?!
— А що тут відбувається? — чоловік повернувся з роботи й став свідком сварки.

Віталій швидко заскочив у кімнату й гучно хлопнув дверима. Він чув, як мама й Богдан сварилися, йому навіть здалося, що у розмові прозвучало ім’я його собаки. Хлопець затулив вуха… Усе через Богдана. Ніколи раніше мама так з ним не розмовляла…

— Ну що, хлопче? — Богдан лагідно потягнув його за плече. — Розкажеш, які в тебе такі термінові справи?
— Не розкажу, — буркнув Віталій, намагаючись зіпхнути його руку.
— Слухай, не сердься. Я ж по-доброму! Може, т— Тоді покажеш мені свого Дикого? — Богдан подивився на хлопчика так, ніби знав усю його таємницю.