Зять без роботи: живе за наш рахунок, а дочка захищає його.

Мій зять вже понад півроку без роботи, живе на нашій шиї, а дочка його ще й захищає.

Боляче дивитися, як руйнується сім’я, коли дорослі люди не хочуть брати відповідальність за своє життя. Нещодавно я посварилася з донькою через нього — чоловіка, що восьмий місяць не працює й навіть не намагається це змінити. А моя Наталка… вона його виправдовує. Каже, ніби соромно йти на будь-яку роботу з його досвідом і освітою. А от сидіти всією родиною на шеї у батьків — ніби не соромно.

Два роки тому вони одружилися. Весілля було гарним, все як у людей. Ми з чоловіком і свати допомогли з квартирою — зкинулися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обидва працювали, грошей вистачало. Ну да, тратили не завжди розумно, але ми не лізли — дорослі, нехай самі розуміються.

Півроку тому народився онук. Ми, звичайно, зраділи — яке щастя! Але разом із радістю прийшли й клопоти. Дочка пішла у декрет, а майже одразу й зять залишився без роботи. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з чоловіком, звісно, не відмовили. Свати теж підключилися. Купили все — від візочка до ліжечка. Дочка отримує сущі копійки, а зять «шукає роботу»… вже восьмий місяць.

Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде гарне місце та поверне борги. Ми й не вимагали грошей — лиш би на ноги стали. Але час іде, а нічого не змінюється. Ми з чоловіком вже втомилися. Невже так важко влаштуватися хоча б тимчасово — на склад, у кур’єри, куди завгодно? А зять вважає, що це «не гідний його рівень». А Наталка йому підтакує.

Недавно я не витримала й сказала їй усе, що думаю. Кажу: він — чоловік, батько, має забезпечувати сім’ю. А він лежить на дивані і чекає, доки зірки зійдуться, і з’явиться вакансія його мрії із зарплатою у сто тисяч. А ми з батьком у цей час працюємо до сьомого поту, щоб у них було що їсти.

Донька образилася. Назвала мене жорстокою, сказала, що я не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо він піде «куди попало», то не вистачить ні грошей, ні часу на справжні співбесіди, та й взагалі — буде втомленим, злим. А їй це навіщо? З дитиною і так важко.

Я слухала її й відчувала, як у мені кипить злість. Коли це молоді почали вважати, що батьки повинні утримувати не тільки їх, а й їхніх дітей? Ми з чоловіком виростили її без допомоги бабусь і дідусів, самі працювали, самі справлялися. І ніколи не чекали, що хтось прийде та вирішить наші проблеми. А вони… Влаштувалися зручно.

Я поговорила зі свахою. Вона теже незадоволена, каже, що син постійно скаржиться на втому, але навіть пилососа в руки не бере, не кажучи вже про роботу. Ми домовилися — годі. Час закручувати кран. Жодних продуктів на тиждень, жодних підгузків за наші гроші. Вирішили: допомагати лише мінімумом.

Може, це й звучить суворо. Так, це наші діти. Але хіба любов — це безкінечне потурання? Хіба справжня турбота — дозволяти їм деградувати? Вони самі повинні зрозуміти, що сім’я — це праця, а не нескінченні канікули.

Якщо їх зараз не штовхнути, через рік вони опиняться у ще гіршому становищі. Він і далі чекатиме ідеальної посади, а вона — говоритиме, що «все правильно». Тільки житимуть вони вже не на своїй, а на нашій шиї. І без найменшого сорому.

А ще вони подають приклад онукові. Хіба так можна?

**Життя навчає: іноді найсуворіша любов — найправильніша.**