Хлопчик із сусіднього будинку — точна копія мого чоловіка в дитинстві. А потім я дізналася, чому…

Сусідський хлопчик — як дві краплі вода схожий на мого чоловіка в дитинстві. А потім я дізналася чому…

Коли ми з Тарасом нарешті переїхали до власної хати, здавалося, що життя лише починається. Довго вагалися, чи брати іпотеку, та все ж наважилися: хотілося стабільності, хотілося другої дитини, а для цього потрібен був простір більший, ніж орендована «однокімнатна». Тепер доводилося затягувати паски, але зате ми мали свій дах, своє гніздо. І ще — віру в те, що все буде добре.

Я, Оксана, була цілком порина у побут. Молодша донька, Марійка, капризничала через зубки, вимагала уваги, а у вільні хвилини я облаштовувала нову оселю — вішала фіранки, розкладала по місцям посуд та книжки. Із сусідами не встигла знайомитися, але по вікнах та дитячим голосам чула — тут жило багато молодих сімей із дітьми.

Одного вечора, стоячи біля вікна, я помітила Тараса — він йшов із роботи та жваво розмовляв із незнайомою жінкою. Обоє посміхалися. Мені стало моторошно. Я не з ревнивих, але в серці закололо. Коли він увійшов, я, намагаючись говорити рівно, спитала:

— Хто це був?

— Та так, сусідка, — махнув він рукою. — Побалакали про роботу, і все.

Він перевів розмову, а я спробувала забути. Але осад лишився.

Через кілька днів я знов побачила ту жінку — вона сиділа на лавці біля дитячого майданчика, поруч грав хлопчик років шести. Спочатку я не звернула уваги, але потім не могла відвести очей від дитини. Щось у ньому було… знайоме. Обличчя, міміка, навіть погляд.

Марійка заплакала, і я відвологлася. Але думка не йшла з голови. Дома, розбираючи коробку із фото, я натрапила на дитячі світлини Тараса. На одній із них він — майже одноліток того хлопчика.

У мене перехопило подих. Та дитина була точнісінькою копією мого чоловіка в дитинстві.

Серце стислося. Не вірилося, але й ігнорувати не виходило. Всередині клекотіло від образи, злості, страху. Я підійшла до Тараса з прямим запитанням. Він занімів. І тоді мене прорвало. Не слухала пояснень, не давала й слова сказати. Кричала, що він зрадник, що зруйнував сім’ю, що принизив мене…

Тарас мовчки вийшов із хати.

А за годину повернувся. Не один. З ним була та жінка. Я остолбеніла — ось, тепер і коханку приводить, виправдовуватиметься, як у дешевому серіалі. Була готова до скандалу.

Але Тарас спокійно сказав:

— Це Наталка. Моя давня подруга. Послухай, будь ласка.

Слухати не хотілося. Але вона почала говорити. І з кожним словом усередині все переверталося.

Виявилося, що її чоловік, Богдан, був безплідним. Сім років тому, у розпачі стати батьками, вони вирішилися на ЕКЗ. Але донором не хотіли брати незнайомця, тому звернулися до Тараса — як до надійного, здорового друга.

Він довго відмовлявся, та згодом погодився. Наталка завагітніла з першого разу. Хлопчик народився здоровим. Його назвали Данилком.

— Ми з чоловіком були вам безмежно вдячні, — сказала вона. — Але вирішили, що Тарас не братиме участі у житті хлопчика. Це — наш син. Він завжди знав, хто його тато. А тепер… ми просто випадково стали вашими сусідами.

Вона дістала медичні документи, папери з клініки, де робили ЕКЗ, навіть згоду її чоловіка. Потім у розмову втрутився сам Богдан, який підійшов трохи пізніше, і підтвердив кожне слово. Вони були міцною сім’єю, і Данилко для них — спільний син, а не «біологічний проєкт».

Я не знала, що відповісти. В голові шуміло. Плуталися почуття: злість відступила, а на її місці лишилася дивна пустка.

Минув час. Ми подружилися. Данилко часто грається із Марійкою, вони стали немов рідні. Я дивлюсь на нього й розумію: він дійсно схожий на Тараса. Але вже без болю. Просто як далеке віддзеркалення минулого.

Буває, життя підкидає такі вигини, що аж дух перехоплює. Головне — не робити поспішних висновків. І вміти слухати. Навіть тоді, коли хочеться лише кричати.