Втомилася від нескінченного контролю з боку родички

Я стомилася від безкінечного контролю свекрухи

Коли я виходила заміж, я наївно думала, що найбільші труднощі в житті — це іпотека, діти, побут. Але на ділі виявилося, що справжнім випробуванням для мого терпіння стали зовсім не бідність чи втома після безсонних ночей. Найважчим тягарем для мене стала… свекруха.

Наші з нею відносини з самого початку не склалися. Її дратувало буквально все: як я вдягаюся, як готую, як виховую дитину, як прибираю в домі. А головне — що я дозволила собі не мовчати. Я ніколи не була з тих жінок, що згоджуються, стискаючи зуби. Я не з тих терплячих. І, схоже, саме це її бентежило найбільше.

Спочатку вона чіплялася до моїх кулінарних здібностей. Ну не вмію я пекти! Не люблю я возитися з тістом, у мене немає до цього ні бажання, ні натхнення. Та й чесно кажучи — не вважаю випічку корисною їжею, то навіщо витрачати час і сили на те, що сама навіть не їм? Але для свекрухи це звучало як злочин.

— Якщо не вмієш пекти — ти не господиня! — твердить вона, заходячи у дім з черговим пирогом. — Хай хоч мати синові пирога спекче, коли дружина рукодрига.

Чоловік, звісно, брав пироги. І навіть з подякою. А потім розповідав, як у офісі колеги вмить з’їдали все до останньої крихти. А свекруха ходила задоволена, ніби медаль на груди повісила. Мені було прикро — але я мовчала. Поки що.

Але їжа — це були лише квіточки. Далі пішло все поспіль. Її бентежило, як я прибираю квартиру. На її думку, підлогу треба мити лише вручну, швабру вона вважала «знаряддям лінивої». Спідня білизна, виявляється, пранню в машинці не підлягає — тільки вручну. Прасувати треба все — навіть постільну білизну й шкарпетки! Вона, бачте, «усе життя так робила». А я? А я вважаю, що у XXI столітті мучити себе домашньою роботою аж до сьомого поту — це, м’яко кажучи, дивно.

Пральна машина та сушилка — мої найкращі друзі. Я акуратно складаю сухі речі й кладу в шафу. Так, якщо дуже пом’ялося — прогладила. Але тільки тоді, коли дійсно треба. Я вважаю, що жінка не зобов’язана перетворюватися на прачку чи прибиральницю. Особливо якщо вона працює не менше за чоловіка.

А потім свекруха дібралася й до мого вигляду.

Я отримала підвищення, дохід зріс, і я, нарешті, дозволила собі трохи подумати про себе. Почала ходити до салонів — доглядаю за шкірою, роблю масажі, відвідую спортзал. Усі, здавалося б, звичайні речі. Але свекруха, схоже, мало не подавилася від обурення:

— Нащо ті ваші салони? Води вдома немає? Кефір у холодильнику скінчився? Ось ми в молодості вмивалися милом і волосся полоскали оцтом — і були красунями!

Але найгірше, що чоловік почав із нею погоджуватися. Спочатку потихеньку — мовляв, «а може, справді можна заощадити», а потім усе голосніше. Виявилося, його турбує, що я витрачаю на себе забагато. Йому б машину, відпустку, заощадження. А я, мовляв, марнотратниця.

І тут я вибухнула.

— Ти серйозно? — сказала я йому. — Я працюю, як ти. Я вношу свою частку до бюджету. Дитина взута, одягнена, сита. У нас вдома порядок, вечеря завжди на столі. У мене немає коханців, я не блукаю вечірками. Чому я не можу хоча б раз у житті подумати про себе?

Він замовчав. А я продовжила.

— Якщо ти вважаєш, що я витрачаю гроші не за призначенням — збирай речі й іди жити до мами. Хай вона годує тебе пирогами, пере те шкарпетки й пояснює, як треба дружину виховувати. А я стомилася бути винною за те, що живу по-людськи.

Не знаю, що він відчув. Але після тієї розмови став обережнішим. І свекруха теж затихла на час. Мабуть, зрозуміли, що я не з тих, хто мовчки терпітиме чужий диктат.

Ні, я не кажу, що свекруха — лиходійка. Напевно, вона по-своєму бажає добра. Але добра, нав’язаного, з докорами й контролем, не буває. А я більше не дозволю нікому — навіть рідним — командувати моїм життям. Я не лялька, яку можна перевиховувати під стару форму. Я — жива жінка. І я сама обираю, якою мені бути.