З життя
«Коли немовля опинилося на моїх руках, моя життя перевернулось: я була не готова до такого повороту»

**Щоденниковий запис**
Після того, як у наше життя увійшла дитина з притулку, все пішло шкереберть. Я ніколи не думала, що таке може статися з нами.
Нас з чоловіком звати Оксана та Тарас, і у нас вже була восьмирічна донька Марічка. Наша родина здавалася щасливою, але ми відчували, що зможемо поділитися теплом ще з одним малюком. Тож, попри попередження рідних, ми взяли п’ятирічного хлопчика Ярика з дитячого будинку.
— Мама казала: «Нащо вам чужа дитина? Хто знає, які в нього корені?» — згадує Оксана. — Але ми з Тарасом були певні: ми зможемо його виховати.
Після довгих паперових клопотів Ярик став частиною нашої родини. Він був тихим, сором’язливим, і ми сподівалися, що з часом він забуде минуле та почне жити справжньою дитиною.
Але незабаром сталося щось дивне. Одного разу я знайшла улюблену ляльку Марічки — її було порізано ножицями.
— Я застигла від жаху, — розповідає Оксана. — Ярик стояв поруч і мовчав. Питала, чому він так зробив, але він лише знизав плечима.
Я пішла до дитячого психолога, який пояснив, що це може бути наслідком травм з дитбудинку. Радив бути терплячішими.
Ми намагалися, але все ставало гірше. У садочку Ярик почав розповідати, що ми його не годуємо та б’ємо. Незабаром до нас завітали працівники соцслужби.
— Це було гірше за будь-яке приниження, — зітхає Оксана. — Ми віддавали дітям усю любов, а нас звинувачували у знущаннях.
Перевірка нічого не виявила, але Тарас уже не міг терпіти.
— Він руйнує нашу родину, — говорив він. — Марічка його боїться, а я не маю сил більше це виносити.
Я розривалася між чоловіком та Яриком. Але хлопчик ставав все агресивнішим — погрожував нам, бив сестру. Одного дня Тарас сказав: або ми повертаємо його, або він піде.
— Я кохала чоловіка, але як могла кинути дитину? — плаче Оксана.
Ми розлучилися. Я лишилася сама з двома дітьми, але не витримала. Нервовий зрив, безнадія… Я зрозуміла: Ярику потрібна допомога, якої я не можу дати.
З болем у серці я повернула його до дитбудинку.
— Сподіваюся, він знайде інших батьків — сильніших за мене, — шепоче Оксана.
Тепер я повертаю до життя себе та Марічку. Навчаюся дихати знову.
