Connect with us

З життя

Повернення до бабусиного дому: несподівані постояльці

Published

on

Ми повернули до бабусиної хати… а там уже жила інша родина

Це було одне з тих ранків, коли прокидаєшся з важкістю в грудях і не розумієш — сон це чи нагадування. Я лежала у ліжку в пропотілій сорочці, хоча в нашій харківській хаті зимі завжди прохолодно. Мені снилася бабуся. Покійна бабуся Марія Опанасівна, з якою я провела найкращі дитячі літа в селі під Конотопом. Вона сиділа на лавці біля груби, теплом із якої проймало аж до кісток, дивилася на мене з якоюсь журбою і питала:

— Чого ж ти, внученько, все не відвідуєш? Зовсім забула?

Я прокинулася з грудкою в горлі. Почуття провини ніби сиділо у мене на плечах. Я обернулася до чоловіка, що лежав поруч, і рішуче сказала:

— Петре, сьогодні їдемо до села. До бабусі. На кладовище.

Він здивувався, звичайно — за вікном сипав густий сніг, дорога неблизька. Але сперечатися не став. Швидко зібралися, кинули в авто термос, пару бутербродів, плед. До села добиралися майже чотири години — скізь слизько, заметило, але бажання в мене було таке, що зупинити мене було неможливо.

На кладовище йшли пішки — стежок не було, лише глибокі замети. Коли підійшли до бабусиної могили, серце стиснулося — упала береза лежала прямо на хресті. Ми з Петром майже годину розгрібали сніг, прибирали гілки, приводили все в порядок. Я запалила свічку, попрощалася в думках… І раптом в голові блиснула думка:

— А давай заїдемо до хати? Подивимось, як вона там. Все ж таки бабуся заповіла її нам.

Чоловік погодився. Ми не були там більше року. Я очікувала побачити заметений подвір’я, промерзлі вікна та глуху тишу в стінах. Та те, що ми побачили, приголомшило нас: у хаті горів світло, з труби йшов дим, до сіней було розчищено стежку. Я різко гальмувала.

— Хто це там?.. — тихо спитав Петро.

Ми переглянулися, вийшли з авто та підійшли. Я постукала. За кілька секунд двері відчинилися. На порозі стояла молода жінка. А з-за її спини визирала дівчинка років шести.

— Добридень! — першою дзвінко вигукнула мала.

Ми з Петром автоматично відповіли. Жінка, дізнавшись, хто ми, зачервоніла та почала поспішно вибачатися, запрошуючи нас зайти.

У хаті було спекотно, натоплено — ніби як у тому сні. Навіть повітря пахло деревом, як у дитинстві. Ми сіли за стіл, Наталя — так звали господиню — налила чаю, принесла печиво й почала розповідати. Рік тому її чоловік загинув у аварії. Квартира, на яку вони так довго копили і ледь виплатили іпотеку, залишилася їй, але платити за комуналку та виживати самій з дитиною стало неможливо. Вирішила переїхати до села до тітки. Лише та, як виявилося, вже жила з чоловіком і не могла прийняти Наталку з донькою. Порадила шукати закинуту хату.

— Таких тут, — казала Наталя, — чимало. Ось тітка й сказала про вашу: затишна, міцна, і ви, мовляв, люди добрі. Може, потім домовитесь.

Вона здала свою квартиру в оренду та перебралася сюди. Рік прожила, доглядала за домом, доглянула город. Розповідала все це з такою сором’язливою теплом, що я не знала — сердитися чи співчувати.

Я глянула на Петра. Він мовчки пив чай, але по погляду зрозуміла — думає так само, як і я.

— Наталю, — сказала я, — тут і вирішувати нічого. Живіть. Тільки якщо ми колись приїдемо — приймете нас на нічліг?

Наталя розплющила очі, потім зачервоніла та ледь не розплакалася:

— Звичайно, звичайно! Ми за всім подивимось. Приїжджайте будь-коли!

Дівчинка, почувши це, усміхнулася й запитала:

— А коли ви до нас приїдете?

Я присіла перед нею, подивилася у її ясні дитячі очі й відповіла:

— А ти нас коли покличеш?

Вона задумалася, потім радісно вигукнула:

— А давайте, коли буде літо!

— Домовилися, — усміхнувся Петро.

Коли ми виїжджали, серце в мене було легке, як пух. Я відчувала, що бабуся нас бачить. Що вона розуміє. Що я не даремно приїхала. І тієї ночі вона знову мені приснилася — ми йшли з нею лісовою стежкою, вона тримала мене під руку й щось лагідно розповідала, але прокинувшись, я не змогла згадати жодного слова. Лише її усмішка — така тепла, як колись. Напевне, вона була задоволена. І за те, що я прийшла до неї, і за те, що впустила в її хату Наталку з маленькою Олесею.

З того часу я вірю у сни.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × три =

Також цікаво:

PT23 хвилини ago

A mala estava no corredor quando eu vi a mulher sair correndo

Eu moro na 302 faz vinte e três anos. A dona Tereza é minha vizinha de porta desde que o...

PT23 хвилини ago

A mala estava no corredor quando eu vi a mulher sair correndo

Eu moro na 302 faz vinte e três anos. A dona Tereza é minha vizinha de porta desde que o...

FR28 хвилин ago

# La petite-fille au médaillon

Le téléphone a sonné à sept heures du matin. J'étais assis dans la cuisine, je regardais ma tasse de café...

BG31 хвилина ago

Вратата на съседката

Жената от апартамент 7 се казва Радостина. На петдесет и четири е, работи в общинската администрация от двайсет години и...

EN4 години ago

The Notes I Couldn’t Play

The security footage from that afternoon shows me laughing—not the jittery laugh of someone caught in a prank, but the...

EN5 години ago

A Million Dollars Couldn’t Buy What Atlas Remembered

The check was already in my shirt pocket that afternoon, made out to cash for one million dollars. I’d picked...

ES6 години ago

La mitad que faltaba

Bellaire Boulevard olía a llanta caliente y tamales de cerdo. Camila Ríos no revisó la hora porque sabía que el...

FR9 години ago

La blanquette qui a fait déborder la marmite

Je savais que ce dimanche allait être long quand j'ai vu ma belle-mère entrer avec sa sœur en tenant un...