Повторне повернення додому: незвичайні нові мешканці

Ми повернули до бабчиної хати… а там уже жила інша родина

Це було одне з тих ранків, коли прокидаєшся із важким каменем на душі й не розумієш — то був сон чи нагадування. Я лежала у ліжку в пропотілій сорочці, хоча в нашій харківській квартирі взимку завжди прохолодно. Мені снилася бабуся. Моя покійна бабуся Ганна Іванівна, з якою я провела найкращі дитячі канікули в селі під Полтавою. Вона сиділа на лавці біля печі, тепло від якої немов пронизувало до кісток, дивилася на мене з якоюсь журбою й питала:

— Чому ж ти, внучко, не навідуєшся? Зовсім забула?

Я прокинулася з бридою в горлі. Почуття провини нависало надо мною, неначе тягар. Я обернулася до чоловіка, що лежав поруч, і рішуче сказала:

— Петре, сьогодні їдемо в село. До бабусі. На кладовище.

Він, звісно, здивувався — адже за вікном сипав густий сніг, а дорога була неблизькою. Та не став перечити. Ми швидко зібралися, кинули в авто термос, бутерброди й пледи. До села їхали майже чотири години — слизько, заметило, але моє бажання було таким сильним, що зупинити мене було неможливо.

До кладовища йшли пішки — стежки не було, лише глибокі замети. Коли підійшли до бабусиної могили, серце стиснулося: зламана верба лежала прямо на хресті. Ми з Петром майже годину розгрібали сніг, прибирали гілля, наводили лад. Я запалила свічку, попрощалася в думках… І раптом у голові блиснула думка:

— А давай заїдемо до хати? Подивимось, як там. Адже бабуся заповіла її нам.

Чоловік погодився. Ми не були там більше року. Я очікувала побачити заметений двір, замерзлі вікна й мертву тишу в стінах. Але те, що побачили, приголомшило нас: у хаті світилося вікно, із димаря йшов дим, а до дверей була прочищена стежка. Я різко гальмувала.

— Хто це там?.. — тихо спитав Петро.

Ми переглянулися, вийшли з машини й підійшли. Я постукала. Через хвилину двері відчинилися. На порозі стояла молода жінка. А з-за неї виглядала дівчинка років шести.

— Добрий день! — першою, дзвінко промовила мала.

Ми з Петром автоматично відповіли. Жінка, дізнавшись, хто ми, збентежилась і почала щиро вибачатися, запрошуючи нас увійти.

У хаті було тепло, натоплено — прямо як у тому сні. Навіть повітря пахло дровами, як у дитинстві. Ми сіли за стіл, Соломія — так звали господиню — принесла чай, печиво й почала розповідь. Рік тому її чоловік загинув в аварії. Квартира, на яку вони тиСоломія здала свою квартиру в оренду й переїхала сюди, щоб почати все спочатку.