Connect with us

З життя

Він приходить до мене потайки, щоб не засмучувати дружину… А я віддала йому все

Published

on

Колись мій син приходить потімки, щоби не засмутити дружину… А я колись віддала йому усе.

Росла я його сама. Так склалося — чоловік, від якого завагітніла, не захотів ні штампа у паспорті, ні відповідальну тягти. А коли Олесь народився, його батько незабаром і зовсім десь подівся — спочатку засиджував — до пізньої ночі, потім утікав «до товаришів», а одного дня просто не повернувся. І все — лишилась я сама з немов silentlyм на руках та з пусткою в серці, яку треба було загоїти не сльзими, а працею.

Тоді допомогли мені мої батьки. Без тата й матері — не впоралась. Тато носив дрова, власноручну змайстрував нам піч, а матір варила юшки, годувала дитину, якщо в мене сили вже й не було. Ми перебороли. Я працювала у швацькій майстерні, підробляла, шину вдома. Все заради сина — аби в нього було усе, аби не почувався обділеною.

Олесь виріс гарним хлопцем — добрим, слухняним, усміхненим. І коли прийшов час йти до війська, я плакала вночі, боялась, що зв’язок між нами перерветься. Та через знайомих домовились, щоб його направили у частину ближче до нашого міста. Їздила до нього кожного тижня, а коли була нагода — командир відпускав його додому. Додому — до мене, під мою опіку.

Служба минула, він вступив до інституту. І ось тоді все й змінилося. Познайомився з дівчиною на ім’я Марічка. Побачину я її на одному зі свято — пишна, висока, погляд із прищурю тнам, трималась так, наче вже довго знає про всіх усе. Олесь сяяв поруч із нею, як хлопчисько. А вона — посміхалась так, як усміхаються не до рідних, а до перехожих.

Від першої зустрічі я відчула — вона не бажає мене у його житті. Ані мене, ані мою матір, що теж обожнювала онука. Марічка не чула моїх слів, коли я намагалась пояснити: я не суперниця їй. Я — його мати. А вона — кохана жінка. Це різні ролі. Та вона ніби зверялася. І перемагала.

Перед весіллям я відважилась на велике — віддала їм свою хату. Так, ми жили у двокімнатній хрущовці у Харкові. Не палац, але все своє, все нажите, все з любов’ю. Переїхала до матері, бо Олесь казав: «Мамо, нам так буде краще». Я вірила. Я гадала — це нас зблизить.

Спочатку була подяка. Потім — чадо. Марічка викинула усю меблі, шпалери перклеїла, навіть світильники змінила. Жодної речі, що нагадувала б, що тут жила його матір. Я мовчала — ну, молодь, своє життя, нові порядки. Хоча й було боляче.

За рік народилася Сонуля. Моя перша онука. Я була така щаслива. Пам’ятаю, як привезла ім подарунки, дитячі ковдрочки, паньотки, стрічки… Та Марічка приймала все, як належне, із натягненою усмішкою, немов робила мені ласку, впускаючи за поріг. Спочатку вона пускала нас із матір’ю за розкладом — раз на тиждень, на годину. А потім і зовсім заявила:

— У вас вдома кішки, від вас шерсть. У Сони може бути алергія. Не пускатимемо вас. Вибачте.

Так, у матері дві кішки. Старенькі, добрі, на вулиці їх ніхто не бачив. Так, шерсть може бути на одязі, але ми прали, прасували, обприскували — та все одно «ні». Бачили онуку лише на вулиці, у візочку. Та й його Марічка не дозволяла нам вести, тримала ручку сама, з тим самим прищуром.

Тепер Олеся ми майже не бачимо. Заходить він потай — на годину, на двадцять хвилин, між роботою. Дивиться на годинник, нервує. Якось спитала:
— Олесю, навіщо так? Ти ж дорослий чоловік, що відбувається?

Він усміхнувся, натягнуто, та й каже:

— Мамо, Маша годує, їй не можна хвилюватись. Раптом молоко зникне… Я просто не хочу скандалів. Усе гаразд.

Я зрозуміла — він вигадує. За півроку Соня вیسля на прикормі. І знайдеться нова причина нас не бачити. Він став чужим. Наче не я його виростила. Наче не я не спала ночами, коли в нього була температура. Не я носила йому палянички у військо, поки він у чоботях хлявся плацу.

Він тепер живеде під страхом. Боиться, що дружина невдоволена. Що скаже потім не так. Він ніби не чоловік, а дитина, що боїться розбудити сплячу тигрицю.

Я мовчу. Не докоряю. А тнам серце розриваються. Бо розумію: усе, що віддала — любов, хату, сили, здоров’я — тепер нічого не важить. Бо поряд із відом жінка, що не поважає ні його минуле, ні його коріння.

Я не мрію про подяку. Мені не треба подарунки. Я лише хотіла бачити, що він щасливий. А тепер бачу, як він боїться. І в цьому — найстрашніший біль для матері.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ять − два =

Також цікаво:

З життя18 хвилин ago

«Великий обмен платьем: свекровь, интриги и чужая семья»

Сон, странный и тягучий, как смола, начался с тихого звона телефона. Светлана только укачала маленького Ваню, как на экране вспыхнуло:...

З життя24 хвилини ago

СВІЧКА НА ВІТРУ

СВІЧКА НА ВІТРІ Світлана Аркадіївна зняла латексні рукавички та захисну маску, шпурнула їх у металевий таз і, виснажена до краю,...

З життя1 годину ago

Я — не доглядальниця

— Оленко, в мене для тебе не дуже гарні новини, — промовив Олег, поклавши ложку на тарілку й опустивши очі....

З життя1 годину ago

Их план: как свекровь и золовка украли у моих детей будущее

Обчистили и смылись: как свекровь и золовка оставили моих детей без наследства Всегда думала, что семья — это тыл. Что...

З життя2 години ago

Сліди чорнила на давніх листах

Чорнильні сліди на старих листах Лист прийшов у звичайному сірому конверті, без зворотної адреси. Почерк був чужим — нерівним, похилим,...

З життя2 години ago

Кулінарна сенсація: як легенда високої кухні засяяла в простому ресторані

Зірка серед тіней: як у звичайній закусочній розкрилася легенда української кухні Вона увійшла до залу майже непомітно. Невисока жінка у...

З життя2 години ago

ЯК Я ЇЇ НЕНАВИДІВ…

Трохи пом’ятий лист лежав у шухляді її столу — поруч із заявою про звільнення. Дивне відчуття пройняло груди: ніби цей...

З життя2 години ago

Секреты семьи: кража счастья и распад брака

Тень воровства: как семейные тайны разрушили брак В полумрачной хрущёвке на окраине приморского городка Приморск, где солёный ветер с Финского...